Роми: традиції, суспільні стереотипи і до чого тут Україна як держава

8 квітня відзначався Міжнародний день ромів. Він був започаткований у 1971 року у Лондоні на Світовому конгресі ромів. Ця подія стала визначальною для ромів різних країн світу, бо вперше за багато століть представники ромської національності визнали себе єдиною не територіальною нацією та визначили свої національні символи – прапор та гімн, в основу якого було покладено народну пісню “Джелем, джелем”.
Згідно перепису населення 2001 рокупредставники/представниці ромської національності у Полтавській області складають менше 1%. У нашій громаді вони проживаютьтакож в Загребеллі та ще кілька родин –у самому місті.
Проживаючи з ромами на одній вулиці, ми з дитинства товаришували і, бувало, сварилися, як і всі діти. Дивним для мене було те, що коли я пішла у перший клас зі мною в класі теж навчалися мої сусіди роми, але були вони і старші і менші. В той час була дуже популярна практика залишати навчатися учнів в одному класі по кілька років.
Дивувало також, що спілкувалися між собою лише рідною мовою. Трохи з острахом та з великою цікавістю ми крадькома заглядали у двори, де мешкали наші роми. Там, посеред двору кожного дня гріли великий самовар, чобіт теж одягали на нього – все було як у кіно. Найстарша ромка у літах уже могла нічого в домі не робити, але самовар гріла завжди вона. Ні в кого з нас вдома не було такого «агрегата», але з розповідей старших ми знали, що чай із такого самовару дуже смачний…
А ще я добре з дитинства пам’ятаю одну історію. Якосьдо двору наших ромів приїхало одразу кілька автомобілів. Приїхало багато рідні, вони голосно щось обговорювали, пили чай з великого самовара, а на вечір роз’їхалися. А потім ми зрозуміли, що разом з ним поїхала і наша подруга – чорноока дівчина Фатіма. На той час їй було трохи більше ніж мені, може тринадцять. Я спитала у своєї мами, чи, бува, вона не знає, де поділася Фатіма?! А мама коротко відповіла: «Її заміж віддали…» Я хоч і мала була, мало що розуміла, але все одно, якось це звучало страшно – як це віддали!? Це ж не річ якась. Вже потім, коли я подорослішала, стала більше дізнаватися про культуру і звичаї ромів, зрозуміла, що це, на жаль, поширена традиція.

На сайті «Радіо Свобода»Анастасія Москвичова пише: «Від 200 до 400 тисяч ромів живе в Україні, за приблизними оцінками громадських організацій, хоча за офіційними даними перепису 2001-го ця цифра значно менша – майже 48 тисяч. Найбільше їх у Харківській, Одеській та Закарпатській областях. Близько половини із них – жінки, яких правозахисні організації називають однією із найбільш дискримінованих соціальних груп в Україні.»


Жінки- ромкиу переважній більшості залишаються вдома, отримують лише елементарні знання у школі. А вже про подальшу освіту говорити взагалі не доводиться. В реаліях ромські жінки піддаються подвійній, дискримінації серед будь-якої громади. Серед роміввиправдані явища дитячих шлюбів за домовленістю. Дівчата рано виходять заміж і основна їхня роль – народжувати дітей.
В Україні,як і будь якій іншій правовій і цивілізованій державі, діє багато ініціатив правової підтримки і допомоги ромському населенню. Ось наприклад, Фонд «Chiricli» (https://chirikli.com.ua//)– перша українська організація, яка порушила питання прав ромських жінок в Україні на національному та міжнародному рівнях. За участі Ради Європи у Києві провели першу конференцію “Подвійна дискримінація ромських жінок”, результатом якої стало створення програми ромських жінок в Україні, а також започаткування Мережі ромських жінок-активісток у 2018 році.
Крім того, Фонд сприяє реалізації Стратегії захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини, об’єднуючи для ефективної співпраці ромські громади та місцеві органи влади.
Останнім часом у нашій державі ухвалюється багато рішень, щодо захисту прав ромів та їхньої інтеграції у суспільстві. Не всі вони ефективно працюють. Тим більше, що на реалізацію цих ініціатив майже не закладаються кошти. Але на мою думку, через те, що суспільство докладає багато зусиль, щоб роми мали рівні права , якісні зміни відбуваються. Принаймні, про це свідчить ситуація на Полтавщині.
У Полтавській області розроблений План заходів на 2024-2025 роки щодо реалізації Стратегії сприяння реалізації прав і можливостей осіб, які належать до ромської національної меншини, в українському суспільстві на період до 2030 року в області. Він складається із декількох частин та охоплює усі сфери життя, як то соціальний захист, освіту, культуру та інше. Чи дієвий цей план – важко сказати, оскільки результати реалізації навіть частини пунктів – це справа досить довготривала і її результати будуть зрозумілі згодом.
Після початку повномасштабного вторгнення багато родин, в тому числі і ромських, поїхали за кордон. Рятуючись від війни, ромські родини, зокрема, жінки стикнулися із багатьма проявами дискримінації. Багато про це знає експертка та журналістка Центру прав людини ZMINA та Ромського жіночого фонду «Чіріклі»Яна Радченко.



Яна Радченко, журналістка Центру прав людини ZMINA та Ромського жіночого фонду «Чіріклі»:
«Роми та ромки, які намагалися виїхати зі Сходу та Півдня України, часом стикалися з дискримінацією саме під час евакуації – її просто не хотіли брати на потяги чи садити в автобуси. У таких випадках, як і у багатьох інших ситуаціях, їм на допомогу приходили правозахисні організації та ромські медіатори, які домовлялися з водіями, надавали грошову допомогу тим людям, які прагнули евакуюватися. Коли ромським родинам вдавалося евакуюватися, благодійники надавали їм гуманітарну допомогу, сприяли пошуку житла. З цим також були певні проблеми: деякі орендодавці були проти того, щоб у їхніх квартирах чи будинках жили роми. Тоді ромські громадські діячі та діячки починали займатися пошуком доступного житла самостійно, беручи це питання під свою відповідальність. У приймаючих громадах чи закордоном роми та ромки також стикаються з соціальною відмежованістю, відчуттям відокремленості та відчуження. Так трапляється тоді, коли їх, наприклад,розселяють у відокремлені житлові райони, часто – на околицях населених пунктів, далеко від необхідної інфраструктури. Це призводить до соціальної ізоляції та обмеженого доступу до послуг і можливостей. Інший виклик – доступ ромських дітей до освіти. У багатодітних ромських родинах часто не вистачає девайсів (телефонів, компʼютерів чи планшетів) для одночасного онлайнового навчання декількох дітей. Це призводить до того, що діти систематично пропускають заняття і потім не можуть надолужити згаяне. У майбутньому це також може призвести до того, що вони не зможуть скластивипускні іспити та вступити до закладів вищої освіти, технікумів, професійних ліцеїв тощо. І ще однією масштабною проблемою, на якій я хотіла б наголосити окремо, – це дискримінація на ринку праці в Україні. Звісно ж, у багатьох випадках це є наслідком того, що деякі роми та ромки, які намагаються працевлаштуватися, не мають документів та базової освіти. Однак часом трапляютьсяі випадки дискримінації чи упередженого ставлення, які безпосередньо повʼязані з етнічним походженням кандидатів чи кандидаток. Прикро це визнавати, але у нашому українському суспільстві досі існують стереотипи щодо ромської спільноти, і зазвичай вони є абсурдними та навіть смішними. Зокрема, йдеться про містифікацію ромських жінок – розповіді про магію, гіпноз і таке інше. Це негативні стереотипи, які заважають і у питаннях працевлаштування, і загалом. Підсумовуючи, я б хотіла нагадати: роми та ромки страждають від війни так само, як всі українці та українки. Вони теж є у лавах ЗСУ, теж волонтерять, працюють у медіа та міжнародних організаціях, вимушено переїздять на більш безпечні території та намагаються влаштувати свій побут на новому місці. Життя далеко від дому і так складне, тому ми – представники та представниці сфер правозахисту, журналістики, активізму, бізнесу тощо – маємо зробити все для того, щоб роми та ромки не відчували від нас, як мінімум, упередженого ставлення та дискримінації за етнічною ознакою».

Поступово ситуація у нашому суспільстві щодоромів змінюється на краще, формується чітке усвідомлення того, що ромиє повноцінними громадянами й громадянкаминашої держави. Їм потрібен час для змін, потрібна державна допомога і розуміння.Усе це разом обов’язково матиме позитивний результат у тому, щоб ромибули більш соціалізовані, прагнули розвивати свої таланти і здібності, реалізовували себе в суспільстві.
Світлана Педоряка.
Створено за сприяння Волинського прес- клубу.

Фото з Інтренет-джерел.