“Мій солов’їний хліборобський край
Люблю безмежність я твоєї ниви.
Свою наснагу, силу всю віддам
Моє життя навік з твоїм єдине”
Ці поетичні рядки належать чудовій людині, на жаль, якої уже двадцять років не має з нами, Олексію ОВСІЮ.
Поет-аматор залишив нам свої вірші, кожне слово написане ним, виважене, обдумане, пропущене через серце. Тому так гостро зачіпають вони і наші душі, заставляють думати, пильніше придивлятися довкола, бути кращими і добрішими.
Багато поезій присвячені маленькій батьківщині, рідному місту, в якому поет жив, працював, тихоплинній Оржиці, залізниці, рідному підприємству – Гребінківській дистанції сигналізації і зв’язку, де він працював заступником начальника.
Автора хвилює доля України, доля народу: яким буде майбутнє рідної держави і що чекає нас завтра, через декілька десятків літ.
“Ми не живем – в агонії б’ємося,
Весь світ коробить від смертельних мук.
І страшно нам подумать про онуків,
Про те, який до них ми вистелимо путь”
Олексій не дожив до Помаранчевої Революції, але відчував, що щось має відбутися. При житті він обов’язково був би на Майдані Незалежності.
Олексій завжди був активним у громадському житті. Він обирався депутатом міської ради, завжди приходив на допомогу всім, хто її потребував. Його поважали на залізниці і добре знали жителі міста. А ще Олексій любив природу, спілкувався з нею, умів бачити у простому красиве і величне. І не тільки бачив, а вмів створювати красу навколо себе і своєї сім’ї. Він захоплювався риболовлею, полюванням. На полюванні був з улюбленою собакою Марті.
Чи не найбільше поетичних творів присвячено жінці-матері, трудівниці, берегині домашнього вогнища, і звичайно ж дружині, в якій він вбачає не просто кохану жінку, а й соратницю, мудру і вірну порадницю.
Дійсно Тамара і Олексій були лебединою парою, взірцем для подружніх пар. І коли сталося велике горе, захворів Олексій, Тамара з усіх сил, немов та лебідонька, боролася за його життя. Весь час її підтримувала донька, яку так любив Олексій. А стимулом до життя був маленький Артемко, улюбленець всієї родини.
Олексій з усіх сил боровся за життя, про це свідчать останні рядки, написані ним в Київській лікарні:
“Одне бажання маю – жить!
Ця віра вказує дорогу
Й вирішує наступну мить.
Щоб бути в радість рідним, внуку,
Щоб в поміч буть старим батькам,
Щоб саду порадіти й лукам
І знати, що всю любов віддав
Дружині, дітям і онуку”
13 грудня 2003 року серце поета зупинилося.
Тяжко переживала втрату дорогої людини вся сім’я. Тамара, після роботи, мов лебідка, із сльозами на очах літала до могили чоловіка. І хоч пройшло уже 20 років від того страшного дня, Тамара ніколи не забуває про свого коханого.
В пам’ять про нього вона разом із донькою, в 2006 році, видали збірку його поезій під назвою “Запах зав’ялих квітів”. Тамара Іванівна подарувала її Міській публічній бібліотеці, Міському краєзнавчому музею.
Я рекомендую познайомитися з цією чудовою збіркою. В ній ви більше дізнаєтесь про цю чудову людину, яка жила серед нас і, нажаль, так рано пішла з життя. В ній ви знайдете багато такого, що сьогодні потрібне нам – праведне слово, що кличе до боротьби за краще життя, до очищення душі від духовного непотребу, прагнення стати кращими, чистішими, благороднішими. В ній звучить заклик поета любити неньку Україну.
