Євген Гребінка – співець рідного краю

Сьогодні, вже традиційно, Гребінківська громада вшановує пам’ять людини, чиє ім’я носить наше місто.

 



2 лютого виповнюється 212 років від Дня народження нашого земляка, письменника, байкаря, добродія – Євгена Павловича Гребінки.


Дуже прикро слухати, як так звані “знавці” творчості Євгена Гребінки називають його відомим російським письменником.
Наш земляк прожив коротке, але яскраве життя. За свої 36 років він встиг написати 40 прозових творів, 27 байок, багато віршів, які стали відомими піснями.
Євген Гребінка талановито писав як українською, так і російською мовами.
Існуючий суспільно-політичний порядок царської росії змусив Євгена у 1834 році покинути Україну та виїхати до далекого Санкт-Петербурга, хоч все своє життя він мріяв жити в рідній Україні.
В столиці російської імперії він зблизився з молодими письменниками, вихідцями з України. А в 1835 році познайомився із молодим Тарасом Шевченком. Євген організовує викуп Шевченка з кріпацької неволі, а в 1840 році допомагає видати перший у світі “Кобзар”.
В цей час Євген знайомиться з молодими українськими письмен-никами, які жили в столиці і на той час були маловідомими. Він мріє надрукувати їх твори українською мовою у додатках до журналу “Отечественные записки”. Але царська цензура заборонила друкувати твори українською мовою. Тоді Гребінка вирішив за свої власні кошти видати альманах “Ластівка”. Тарас Шевченко активно допомагає Євгену втілити в життя цей задум.


Гребінка пише передмову до альманаха під назвою “Так собі до земляків”:
“Уже я так думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія! Господи боже мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди – усе є, усього багацько!…”
В цих чудових рядках Гребінки звучить щира і палка любов до рідного краю, його добрих і щедрих людей.
А в післямові, яка називалась “До зобачення” він висловлює найщиріші побажання всім українцям, які є добрими господарями.
Писати Гребінка почав рано, ще навчаючись в Ніжинській гімназії вищих наук. Його перші літературні спроби були, переважно, українською мовою.


Гребінка є одним із засновників нової української байки. Іван Франко писав: “Гребінка підніс українську байку до нового, вищого рівня, що мало велике значення для розвитку української літературної мови та літератури на шляхах до реалізму і народності, зайняв як байкопис перше місце в нашому письменстві”.
У своїх байках Євген Павлович вміло використовує українську народну творчість та мудрість.
Хоч минуло вже 200 років від часу написання байки “Ведмежий суд”, вона є актуальною і в наш час. Максим Рильський писав: “Кажуть, що до сатири Гребінка рідко сягає. Так, але буває й гумор, що б’є досить сильно і влучно, і цей гумор має у Гребінки безперечно національний, не позбавлений лукавості характер”.
В своїх байках “Мірошник”, “Зозуля”, “Снігир”, “Рибалка” автор висміює продажних суддів, хитрих чиновників.
У тканину багатьох його творів вдало вплетені мальовничі пейзажі опису чудової української природи.
Сам початок байки “Рибалка” сповнений палкою любов’ю до рідної річки Оржиці, на берегах якої пройшло його дитинство.

“Хто знає Оржицю?
А нуте, обзивайтесь!
Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашій стороні.
(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.
На річці тій жили батьки мої.)”

А з якою любов’ю він описує старовинне козацьке місто Лубни: “Місто Лубни стоїть на високій горі, зелені сади і між ними веселі білі хатки жителів ліпляться по крутому спуску до Сули, яка тече у самого підніжжя гори, віддзеркалюючи у світлих струменях строкату картину міста. З гори вид на околиці чарівний: праворуч тягнуться лісисті, круті береги Сули; вліво, на високій горі, вкритій тінистим дубовим гаєм, височіють стрункі білі вежі і горять золоті хрести монастиря; біля ваших ніг широко розстилаються зелені луки, по яких вибагливо в’ється Сула, то розбігається на кілька рукавів, що сяють то там, то там між острівцями то, зливаючись у широку стрічку, огинає лісистий пагорб; тим часом розлогі плакучі верби, нахиляючись до її швидкості, ніби прислухаються до невгамовного ремствування живої води, далі видно урочище Солониці; далі – неоглядна рівнина, що зливається з небом…”
Гребінка в своїх творах часто згадує улюблених українцями птахів: зозулю і снігура.
“У садочку зозуленька гніздо в’є,
Під стріхою зозуленька ночує,
На свого соколика банує…”
Зозуля – це молода дівчина.
На початку 40-х років Євген Павлович написав ряд прозових творів про історичне минуле рідного краю: “Ніжинський полковник Золотаренко”, “Ніжин – озеро”, “Український бард”, поему “Богдан”, присвячену Богдану Хмельницькому. Історична тема звучить і у його ранніх поезіях.
Однією з перших була написана історична повість “Ніжинський полковник Золотаренко”, в якій висвітлюються події визвольних змагань українського народу в 1648-1654 роках.
Автор правдиво відтворює козацьке життя, побут, розповідає про військові походи, хоробрість і мужність захисників рідної землі.
Гребінка з великою любов’ю описує картини старовинного міста Пирятин за часів козаччини, називаючи його “славним містом”.
Серед кращих прозових творів Гребінки критики називають його роман “Чайковський”.
Іван Франко писав:
“Чайковський” був “улюбленою лектурою галицько-руської молоді”.
Твір Гребінки покладений в основу драматичного твору Михайла Кропивницького. У 1902 році він створює історично-драматичну бувальщину у 5 діях і 9 одмінах під заголовком “Чайковський або Олексій Попович”, з уточненням: “Зміст позичений у Є.П. Гребінки”.
Ще одна переробка роману Гребінки була здійснена у Львові, де у 1904 році вийшла книга: “Олексій Попович. На основі повісті Є.П. Гребінки, написав Н. Тихий”.
Популярними були його твори, написані і російською мовою, серед них вірш “Чёрные очи”, який був покладений на музику і став всесвітньо відомим романсом “Очи чёрные”.
Гребінка змушений був писати російською мовою задля того, щоб заробити кошти для утримання своєї родини: дружини і доньки. Рано помер батько, Павло Іванович Гребінка, і Євгену довелось на свої кошти навчати в столиці своїх братів і сестру. А ще Євген був Великим добродієм: він завжди матеріально підтримував Тараса Шевченка, молодих українських письменників. На його кошти, в селі Рудка Лубенського повіту (нині село Рудка Гребінківської міської територіальної громади), була відкрита школа для сільських дітей з бідних сімей.
Гребінка багато працював та був настільки щедрою людиною, що витрачав усі зароблені кошти на інших, в той час і сам потребував їх для підтримки власного здоров’я.
В грудні 1848 року Гребінка поспішав на допомогу тяжко хворому товаришу. Був сильний мороз, Євген промерз і сам захворів на запалення легень, яке на той час було невиліковним.
Він вмирав на руках у матері, яка саме в цей час гостювала у Санкт-Петербурзі.
Останніми були такі слова письменника:
“Добре… було б лежати… в Убєжищі, на Україні. Візьміть мене додому… Хай мені заспіває жайворонок степовий у рідному краю…”.
Вони ще раз переконливо засвідчили, що Євген Павлович Гребінка був палким патріотом рідної землі.
У січні 1849 року його рідні виконали заповіт письменника, перепоховали його в родинному склепі на хуторі Убєжище, нині село Мар’янівка Гребінківської міської територіальної громади.
На могильній плиті викарбувані такі слова:
“Безмежна світова арена,
Слід не один там загубивсь
Як мало ти прожив, Євгене,
Та як багато ти зробив!”
Їх автором є гребінківський талановитий поет, колишній працівник редакції газети “Гребінчин край” – Андрій Тарасович Денисенко.