Сьогодні біля стели з портретами наших земляків, які вважаються зниклими безвісти або перебувають у полоні, на Меморіалі пам’яті та нескорених було особливо тихо. Тут зібралися рідні тих, кого вони щодня чекають додому.
Вони прийшли з квітами. Прийшли поговорити, підтримати одне одного, обмінятися інформацією та досвідом пошуку. А ще — символічно запросити своїх найрідніших: синів, чоловіків, братів — на цю зустріч.
Бо вони досі чекають.
Хтось не знає про свого рідного вже місяці. Хтось — майже рік. Для кожної родини це окремий біль, який неможливо пояснити словами. Немає визначеності, немає спокою, немає тієї миті, коли можна сказати: «Ми знаємо, що з ним».
Є лише очікування, молитва і надія.
Рідні тихо молилися, щоб їхні Герої повернулися додому — живими і здоровими. Саме цього вони просять найбільше.
Вони прийшли сюди і для того, щоб нагадати всім: за кожним портретом — жива людина, чиї рідні не перестають чекати.
«Рома, повертайся садити троянди…»
Ініціаторкою цієї зустрічі стала мама Романа Брика — нашого земляка, про якого ми вже розповідали на сторінках газети.
Вона принесла до портрета сина квіти. Роман дуже любить чорнобривці. І символічно, що біля Меморіалу їх росте так багато.
А ще мама розповіла про одну обіцянку сина. Роман говорив: коли закінчиться війна і він повернеться додому, купить багато троянд і посадить їх у маминому дворі.
Сьогодні вона підійшла до його портрета і тихо сказала: «Рома, повертайся садити троянди…»
У цих словах — усе материнське чекання. Надія. Любов. І віра в те, що син ще переступить поріг рідного дому.
Тато, який щодня приходить до сина
На зустрічі був і тато одного із зниклих безвісти Героїв. Його син із вересня 2025 року вважається зниклим безвісти.
Щоранку батько приходить на Алею пам’яті.
Просто щоб побачити портрет сина. Постояти поруч. Привітатися.
Бо для батька син не зник. Він просто поки що не вдома.
І ця щоденна дорога до Меморіалу стала для нього частиною життя.
Шлях пошуку, який не можна пройти наодинці
Своєю історією пошуку сина поділилася і Марія Стрілець.
Коли син потрапив до війська, рідні тривалий час не знали, де він і що з ним відбувається. Потім були лише короткі телефонні дзвінки.
А потім — випадкове фото, яке стало для родини справжнім подарунком долі.
Народна артистка України Ярослава Руденко виступала з концертами у навчальних центрах і там зустрілася із сином Марії Василівни. Вона надіслала їй спільну фотографію.
Для мами це фото стало безцінним доказом того, що її син живий, що він поруч із побратимами, що з ним усе добре.
А далі було перше бойове завдання, син Марії Стрілець зник безвісти.
Для родини розпочався довгий і складний шлях пошуку. Звернення до Координаційного штабу, спілкування з військовою частиною, пошуки інформації через побратимів, постійні дзвінки, запити, очікування відповідей.
За цей час родина пройшла великий шлях. І тепер Марія Василівна готова ділитися своїм досвідом з іншими родинами, які опинилися у такій самій ситуації. Бо коли ти шукаєш найдорожчу людину, дуже важливо знати, куди звертатися, які документи подавати, кого запитувати і не залишатися з цією проблемою сам на сам.
Вони чекають і не дозволяють забути
Сьогодні рідні говорили між собою, ділилися інформацією, підтримували одне одного.
У кожного своя історія. Але біль — спільний.
Вони принесли улюблені квіти своїх рідних. Квіти, які символічно говорять про те, що пам’ять жива. Вони дивилися на портрети і подумки зверталися до своїх синів, чоловіків, братів.
«Ми тебе чекаємо».
«Повертайся додому».
«Ми тебе шукаємо і не перестанемо шукати».
Ця зустріч була тихою. Але, можливо, саме тому вона звучала так сильно. Бо поки родини чекають, їхні Герої не можуть бути забутими. І сьогодні біля Меморіалу вони ще раз нагадали про них усім нам — тим, хто поруч, і всьому світові. Їхні рідні чекають. Їх шукають. За них моляться. І вірять у повернення.
Нехай кожен із тих, чий портрет сьогодні дивиться на нас зі стели, якнайшвидше повернеться до своїх родин. Живим. Здоровим. Додому.
