Родину Сиріт добре знають у Гребінківській громаді. Довгий час вони мешкали у Гребінці. Валентина Борисівна та Віталій Михайлович усе життя сумлінно працювали, жили відкрито й по совісті, такими ж виховали й своїх синів. Валентина Борисівна завжди мріяла про дітей, а коли доля подарувала їй двох синів, усі свої сили й любов віддала їхньому вихованню.
Старший син Роман після закінчення Гребінківської ЗОШ №4 вступив до Дарницького професійно-технічного училища, де здобув професії кухаря, бармена та офіціанта. Згодом продовжив навчання у Київському державному торговельно-економічному університеті за спеціальністю “Готельно-ресторанна справа”. Своєю працею та наполегливістю він досяг професійного успіху.
Молодший брат Владислав з дитинства захоплювався спортом. Він тренувався під керівництвом відомого у нашому місті тренера Юрія Антоновича Тарасюка, став кандидатом у майстри спорту з бігу з бар’єрами. Саме спортивний характер, дисципліна та сила волі не раз допомагали йому в житті, а згодом – і під час військової служби.
Після школи Владислав пішов шляхом старшого брата: закінчив те саме училище, здобув професію кухаря. Разом із Романом вони працювали в мережі з київських ресторанів: Роман був керуючим відділенням, Владислав – кухарем. Та мирне життя братів перекреслила повномасштабна війна в Україні.
Владислава призвали до лав Національної гвардії України. Службу проходив у Києві. Демобілізувався у травні 2021 року, але вже через рік війна змінила всі плани і надії хлопця. Повернувшись до рідної Гребінки, Владислав пішов до військомату. Спочатку ніс службу в роті охорони, патрулюючи місто, а 15 липня 2022 року вирушив на фронт. Одним із перших у нашій громаді загинув на війні гребінківець Роман Іванченко. Він був кращим другом та однокласником Владислава. Владислав мріяв помститися за нього. Воював на Харківщині, згодом – на Донеччині. Під час запеклих боїв в Авдіївці, на території коксохімічного заводу, Владислав отримав важке поранення хребта. Того дня серце матері ніби відчуло біду. Вона згадує, як лелека ходила по городі серед пшениці, і незрозуміла тривога не давала спокою. Згодом пролунав дзвінок від сина – вже з чужого телефону, адже всі його особисті речі згоріли під час обстрілу. Побратими дивом витягли сина з поля бою, помітивши, що він ще живий.
Попереду були складні операції у Дніпрі та Вінниці, довгі місяці боротьби. Владислав був прикутий до ліжка. Лікарі не давали обнадійливих прогнозів, сумнівалися, що він зможе знову ходити.
Та материнська молитва виявилася сильнішою за розпач. Валентина Борисівна щиро молилася Господу простими словами, не втрачаючи віри ні на мить. Поруч із Владиславом увесь цей час була його кохана дівчина Катерина. Мама разом з Катею винайняли житло неподалік госпіталю і щодня, крок за кроком, вчилися жити заново. Разом долали біль і розпач, разом раділи кожному новому руху рук і ніг Владислава. Син, немов маленька дитина, робив свої перші кроки. Катерина не залишила коханого у найважчий період життя, підтримувала його щодня, вселяючи віру в одужання. У 2024 році Владислав та Катерина побралися. Особливо символічним стало те, що наречений зустрічав свою наречену не у кріслі колісному, а стоячи на власних ногах. Це була перемога сили духу, любові та наполегливої праці.
У 2025 році сім’я стала ще щасливішою – народилася донечка Меліна, яка сьогодні є найбільшою радістю та натхненням для молодого батька.
Нині Владислав має інвалідність і списаний з військового обліку. Попереду ще довгий шлях відновлення. Для покращення рухливості суглобів, зміцнення м’язів та повернення до повноцінного життя необхідні дорого-вартісні курси реабілітації.
Старший брат Роман з початком повномасштабної війни в Україні теж не чекав повістки. Він добровільно пішов до військкомату, бо, як зізнається, не міг залишатися серед цивільних, коли країна потребувала захисників. Так його виховали батьки – не ховатися від труднощів, а ставати на захист рідної землі.
У травні 2022 року Роман розпочав службу у військовій частині у Василькові. Проте його не полишала думка про передову. Там воював його брат Владислав. Він написав рапорт на переведення до бойового підрозділу “Азов”. Пройшов складний вишкіл і показав високі результати, увійшовши до десятки найкращих бійців. За відмінну підготовку отримав нагороду – короткострокову відпустку додому.
Для Валентини Борисівни це були особливі дні. Вона разом з іншими жінками плела маскувальні сітки у сільському клубі, допомагаючи фронту, а її син ненадовго повернувся додому. Це були дорогоцінні миті родинного тепла, які війна навчила цінувати по-особливому.
Після повернення на службу Роман продовжив виконувати бойові завдання. У жовтні 2024 року він зателефонував матері й спокійно сказав, що трохи застудився і перебуває у лікарні. Та, як згодом з’ясувалося, за цими словами він приховав страшну правду, щоб не тривожити маму. Насправді Роман отримав важкі поранення ліктя та ноги. Попереду були складні операції у Дніпрі, довгі тижні лікування та відновлення. Валентина Борисівна постійно їздила до сина, підтримуючи його своєю любов’ю й молитвою. Згодом лікування продовжилося у військовому госпіталі в Києві.
Сьогодні Роман має третю групу інвалідності, однак не залишив військової служби. Він продовжує служити в одному з навчальних центрів, передаючи свій бойовий досвід іншим військовослужбовцям. Це ще одне свідчення його незламності, відповідальності та вірності військовій присязі.
Попри всі випробування, які випали на долю родини Сиріт, батьки не втрачають віри. Вони безмежно пишаються своїми синами – мужніми, чесними, працьовитими, такими, якими виховали їх із дитинства.
З особливим теплом про своїх дітей говорить Валентина Борисівна:
“Мої сини – мої крила. Саме вони не дають мені занепадати духом. Я дякую Богові, що вони живі. Вони пройшли через важкі випробування, але не втратили людяності, честі й любові до України. Я вірю, що з Божою допомогою вони обов’язково подолають усі труднощі”.
Саме заради таких родин, заради наших захисників, які заплатили високу ціну за свободу України, у старостатах організовуються благодійні концерти. Кожна пожертва, кожен виступ, кожна хвилина підтримки стане підтвердженням того, що громада пам’ятає своїх Героїв, цінує їхній подвиг і готова бути поруч у найважчі моменти життя.
Доля братів Владислава та Романа Сиріт склалася по-різному, але їх об’єднує головне – любов до України, мужність і готовність жертвувати власним здоров’ям заради миру на рідній землі. Саме заради їхнього здоров’я, заради продовження реабілітації та відновлення учасники художньої самодіяльності організовують благодійний концерт у Тополівському старостаті 13 серпня. Просимо всіх небайдужих жителів нашої громади долучитися до цього благодійного заходу.
Нехай зібрані кошти допоможуть Владиславу та Роману пройти необхідне лікування та реабілітацію, а родина Сиріт і надалі відчуває тепло, підтримку й вдячність усієї громади. Бо справжня сила нашого народу – у єдності, милосерді та небайдужості.
Фото із сімейного архіву.
