Відійшла у вічність Катерина Василівна Сотниченко — наша землячка, добра і щира людина, волонтерка, майстриня, громадська активістка, колишня депутатка міської ради. Людина, яка вміла бачити красу навколо себе, створювати її власними руками, але найголовніше — бачити чужий біль і не залишатися осторонь.
Є люди, після смерті яких на душі стає порожньо. Їхня відсутність відчувається не лише рідним. Їх не вистачає друзям, сусідам, знайомим, усім, хто бодай раз зустрічався з ними на життєвій дорозі. Саме такою людиною була Катерина Василівна. Вона не вміла бути байдужою.
Коли хтось опинявся у біді, Катерина Василівна не обмежувалася словами співчуття. Вона шукала, чим можна допомогти. Зверталася до людей, телефонувала, ходила по установах, просила, переконувала, збирала допомогу. Це була не показова доброта. Це було її внутрішнє правило: якщо поруч людині важко — треба допомогти.
У Катерини Василівни було велике серце. Вона знала, що таке біль утрати, і, можливо, саме тому особливо гостро відчувала чужу біду. Вона сама говорила: «Я сама втратила сина і добре знаю, що це таке, коли втрачаєш найрідніших».
З початком повномасштабної війни ця небайдужість знайшла новий напрямок. Катерина Василівна стала волонтеркою, допомагала родинам, які були змушені залишити свої домівки, підтримувала переселенців, допомагала їм усім, чим могла.
Її дім був схожий на маленький музей
А ще Катерина Василівна була справжньою майстринею.
Її дім можна було назвати домашнім музеєм української вишивки. Тут кожна річ мала свою історію, кожен рушник — свою красу, кожен орнамент — частинку української душі.
Вона вишивала не просто голкою по полотну. Вона зберігала традицію.
Її вишиті рушники та інші роботи представляли Гребінківщину на фестивалях, виставках та різноманітних культурних заходах. Її творчістю захоплювалися гості, які приїздили до Гребінки з інших міст. І, звичайно, Катерина Василівна радо зустрічала гостей у своєму домі.
Вона була чудовою господинею. Любила українську кухню, готувала смачні традиційні страви, щедро пригощала гостей варениками та іншими домашніми смаколиками.
Мабуть, саме тому в її домі завжди було особливе тепло. Там пахло домашньою їжею, цвіли квіти, а навколо були вишиті роботи, які вона створила власними руками.
До неї приїздили не лише заради вишивок. До неї їхали поспілкуватися, побути серед тепла, яке вона вміла створювати навколо себе.
Людина, яка жила не лише для себе
Катерина Василівна кілька скликань поспіль була депутаткою Гребінківської міської ради. Вона активно долучалася до громадського життя, підтримувала ініціативи з благоустрою міста, сама брала участь у конкурсах з озеленення та благоустрою і заохочувала до цього сусідів. Була активною учасницею ветеранського активу міського краєзнавчого музею.
Їй було важливо, яким буде місто, в якому вона жила. Якими будуть його вулиці, подвір’я, квіти, люди.
Навіть у 80 років вона залишалася активною: доглядала город і квітник, поралася по господарству, куховарила, цікавилася життям громади.
Її життя було прикладом того, що активна життєва позиція не залежить від віку.
Нам її не вистачатиме
Тепер Катерини Василівни немає поруч.
Не буде її доброго слова, її щирої усмішки, її гостинності. Не буде тих розмов, у яких вона обов’язково поцікавиться, як справи, кому потрібна допомога, що відбувається в місті.
Не буде нових вишитих рушників, які могли б поїхати представляти нашу Гребінківщину на чергову виставку.
Але залишиться пам’ять.
Залишаться її роботи, її добрі справи, її фотографії, її історії. Залишаться люди, яким вона свого часу допомогла. Залишаться ті, кого вона підтримала у важку хвилину.
І залишиться головне — приклад людини, яка не проходила повз чужу біду.
Катерина Василівна Сотниченко прожила життя так, щоб після неї залишалося світло.
Гребінківська міська рада, депутати міської ради, друзі, колеги, сусіди та всі, хто знав і товаришував із Катериною Василівною, висловлюють щирі співчуття її рідним і близьким.
У цю важку хвилину хочеться сказати лише одне: нам усім її дуже не вистачатиме.
Світла і вічна пам’ять добрій людині, щирій українці, майстрині, волонтерці та нашій землячці Катерині Василівні Сотниченко.
Нехай пам’ять про неї живе у добрих справах, які вона залишила після себе.
Фото із архіву редакції.
