Історія народного депутата першого скликання Василя Івановича Васильєва, який нині проживає у Почаївці
Є люди, чиє життя нерозривно переплітається з історією країни. Вони не завжди прагнули високих посад і не обов’язково мріяли увійти в підручники. Просто в певний момент опинялися там, де вирішувалася доля держави, і робили свій вибір.
Таким є Василь Іванович Васильєв – народний депутат Верховної Ради першого скликання, шахтар, борець за права гірників, людина, яка голосувала за державний суверенітет і незалежність України.
Нещодавно його життєва історія отримала ще одну важливу сторінку. У Почаївці, де нині оселилася родина, Василю Івановичу особисто вручили посвідчення та нагрудний знак Засновника сучасної держави Україна – народного депутата.
А за цим нагородженням – понад сім десятиліть життя, важка шахтарська праця, боротьба за справедливість, парламентські баталії, любов до рідного краю і дуже непроста дорога вимушеного переселенця.
Шахтарський Донбас, де починалося життя
Василь Іванович народився 5 січня 1947 року в Макіївці Донецької області, у робітничій родині. Згодом його життя назавжди поєдналося із шахтою. Після служби в армії він працював прохідником, кріпильником, очолював профспілковий комітет шахти, був гірничим робітником очисного вибою шахти імені Стаханова ВО “Красноармійськвугілля”. Освіту здобув у Новочеркаському політехнічному інституті за спеціальністю гірничого інженера.
Шахта була його життям. Робота – надзвичайно важкою і небезпечною. Тисяча метрів під землею, важке повітря, пил, постійна небезпека. Там, у забої, часто доводилося працювати буквально навколішки.
– Шахтарська праця – це не просто робота. Це характер, – згадує Євгенія Петрівна. – Василь завжди був дуже відповідальним. І ніколи не міг пройти повз несправедливість.
Наприкінці 1980-х становище гірників стало особливо складним. Важка праця поєднувалася із затримками заробітної плати та соціальними проблемами. Шахтарі страйкували, вимагаючи справедливості.
Василь Іванович опинився серед тих, хто не мовчав. Він очолив страйковий комітет шахти. Саме трудовий колектив і висунув його кандидатом у народні депутати. У березні 1990 року Васильєв був обраний до Верховної Ради УРСР XII скликання, яка згодом стала Верховною Радою України першого скликання. Він переміг у другому турі, отримавши 70,69% голосів із-поміж 12 кандидатів.
Депутат без кабінету і зайвих привілеїв
Для людини, яка все життя працювала в шахті, парламент виявився зовсім іншим світом. Василь Іванович згадує, що спочатку йому довелося багато читати й учитися. Адже бути шахтарем, який захищає права колег, – це одне, а розбиратися в законодавстві й голосувати за державні рішення – зовсім інше.
Він увійшов до депутатської групи “Народна рада”, був членом Комісії Верховної Ради України з питань розвитку базових галузей народного господарства. Але особливих умов не мав. Його приймальнею, за спогадами родини, могла бути зви-чайна шахтарська каптьорка: стіл, кілька стільців і люди, які приходили розповісти про свої проблеми. Так і працював – слухав, записував, намагався допомогти. Він залишався передусім людиною від народу і для народу.
Коли в парламенті вирішувалася доля України
Найважливіші сторінки депутатської роботи Василя Івановича припали на час, коли Україна робила кроки до незалежності. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. За документ проголосували 355 депутатів, проти – четверо.
А через рік настав день, який назавжди змінив історію. Після серпневого путчу в СРСР Верховна Рада 24 серпня 1991 року зібралася на позачергову сесію.
У залі точилися гострі дискусії, звучали різні позиції, депутати сперечалися, радилися, шукали рішення. Але зрештою парламент проголосував за проголошення незалежності.
За постанову про проголошення незалежності проголосував 321 депутат, а за Акт проголошення незалежності – 346; проти Акта був один депутат, троє утрималися. Сам Акт проголошував незалежність України та створення самостійної української держави.
Василь Іванович і сьогодні добре пам’ятає ті дні. Каже, що було багато безсонних ночей, розмов, суперечок і хвилювань. Адже ніхто не міг знати напевно, як розвиватимуться події далі. А головне – потрібно було розуміти, чи підтримає це рішення народ. Підтримав.
1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі 90,32% тих, хто взяв участь у голосуванні, підтвердили Акт проголошення незалежності України.
Сьогодні, через 35 років, ці цифри сприймаються зовсім інакше. Бо незалежність, про яку тоді говорили в стінах парламенту, нині Україна змушена захищати зі зброєю в руках.
“Я не міг бути байдужим”
За своєю демократичною позицією Василь Іванович не завжди був зручним для влади. Але саме таким він був і в шахті, і в парламенті – прямим та принциповим. Йому навіть пропонували квартиру в Києві. Проте, як розповідає Євгенія Петрівна, він відмовився: вважав, що спочатку житлом мають забезпечити тих, хто його потребує, зокрема людей, постраждалих від Чорнобильської катастрофи.
Згодом, коли потрібно було допомогти дітям, подружжя продало практично все, що мало, і переїхало до невеликого будинку, який колись придбали як дачу. Крок за кроком вони облаштували його, зробили ремонт, створили власний затишний світ. Там, у Мирнограді, минали їхні найкращі роки.
Шістдесят років разом
Євгенія Петрівна родом із Волині, але ще в дитинстві разом із батьками переїхала на Донбас. Василь Іванович – із родини донських козаків, яка також оселилася на Донеччині. Познайомилися вони ще в школі.
Потім були навчання, робота, сім’я, діти, радощі й випробування. Обоє обрали професії, пов’язані із шахтарською справою.
У серпні цього року Василь Іванович та Євгенія Петрівна відзначили 60 років подружнього життя. Шістдесят років – це ціла епоха. Але, на превеликий жаль, це родинне свято вони відзначали у вузькому родинному колі, хоча були часи…
У їхньому сімейному альбомі зберігалися десятки років спільного життя, друзі, робота, свята, город, сад, художня самодіяльність. Вони завжди любили людей, спілкування, були активними. Але зараз, після нещадних обстрілів рідного міста не лишилося навіть фото…
Коли десять років тому відзначали золоте весілля, привітати подружжя прийшло, здається, ледь не все місто. Святкування тривало кілька днів.
То було їхнє життя. Їхній дім. Їхній світ.
Дорога на чужину
А потім прийшла війна. Повно-масштабне вторгнення змінило все.
Будинок у Мирнограді, який вони роками облаштовували для себе, нині зруйнований. Але ще раніше залишатися там стало просто небезпечно.
У Німеччині багато років живе їхній син з родиною. Тож, коли перебування вдома стало неможливим, літнє подружжя змушене було залишити Україну.
Євгенія Петрівна згадує ту дорогу з особливим болем: “Їхали і плакали майже всю дорогу”. Залишати свій дім, рідне місто, друзів, могили близьких, усе звичне життя було надзвичайно важко. У Німеччині їх зустріли добре. Щиро, тепло, з турботою. Родині виділили окреме помешкання у мальовничому місці, серед природи. Здавалося б, усе добре: поруч син, безпека, дах над головою. Але для людей старшого віку виявилося чимало побутових труднощів. Поблизу не було ні магазину, ні аптеки, ні лікарні. Євгенії Петрівні доводилося регулярно долати відстань громадським транспортом, щоб придбати продукти чи ліки. Та головне було не в цьому. Душа все одно тягнулася додому.
Мрія про Україну здійснилася у Почаївці
Повернутися у свій маленький рай у Мирнограді родина вже не могла.
Та одного дня онук вирішив здійснити мрію бабусі й дідуся. Так зовсім випадково родина придбала старий будинок у Почаївці. Тут Василю Івановичу та Євгенії Петрівні сподобалося все: тиша, зелень дерев, спокій села, непогана дорога, близькість невеликого міста. І – люди.
Добрі, прості, щирі. Будинок багато років стояв без господарів. Тепер у ньому знову чути голоси, поступово з’являються речі, облаштовується подвір’я. Родина повертає старій оселі життя. Це вже не Мирноград. Але це – Україна.
Відзнака, яка повертає у 1991-й
Цьогоріч Україна відзначає 35-ту річницю незалежності. І саме цього року для Василя Івановича настала особлива мить.
У грудні 2025 року Верховна Рада ухвалила Закон України “Про статус Засновника сучасної держави Україна – народного депутата”, а в березні 2026 року він набув чинності. Статус передбачений для депутатів Верховної Ради УРСР, які голосували за Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 року та/або за Акт проголошення незалежності чи відповідну постанову 24 серпня 1991 року. Закон також передбачає посвідчення і нагрудний знак Засновника. Саме таку відзнаку особисто привезли Василю Івановичу до Почаївки. Для нього це не просто нагрудний знак.
Це – пам’ять про час, коли ще не було зрозуміло, якою буде Україна завтра. Про парламентські суперечки, тривоги, відповідальність і рішення, які змінювали історію.
“Незалежність сьогодні дається нам дуже дорого”
Василь Іванович добре розуміє ціну того, за що свого часу голосував у Верховній Раді. Тоді незалежність була політичним рішенням, мрією, прагненням і великим історичним кроком. Сьогодні це – щоденна боротьба.
– Дуже боляче, що тепер триває війна і гинуть люди за незалежність, – говорить Василь Іванович. – Але у нас немає іншого шляху, як відстоювати і виборювати незалежність.
У цих словах – досвід людини, яка бачила Україну різною. Яка спускалася на кілометрову глибину шахти, стояла поруч із шахтарями під час страйків, працювала у Верховній Раді в переломні для держави роки, будувала свій дім, виховувала дітей, садила сад, святкувала золоте, а тепер і діамантове весілля. І яка на схилі літ була змушена залишити власний дім через війну.
Тепер у Почаївці поступово оживає старий будинок. Ростуть дерева, приходять сусіди, облаштовується нове життя. А за вікном – Україна, за яку Василь Іванович колись голосував. Україна, яка вистояла. Україна, яка продовжує боротися. Україна, незалежність якої тепер особливо добре розумієш, коли знаєш, якою дорогою ціною вона дається.
Світлана Педоряка,
фото Анатолія Кисіля.
