Є професії, які людина просто обирає. А є такі, що з часом стають частиною її самої. Саме такою стала для Тетяни Іванівни Шкоди робота в дитячому садочку. Уже 33 роки вона присвятила педагогіці, а майже 25 з них очолює заклад дошкільної освіти “Ромашка” села Корніївка. “Я не уявляю себе без роботи в дитячому садочку”, – зізнається Тетяна Іванівна.
Історія її професійного шляху почалася ще зі шкільної парти. Вісім класів дівчина закінчила у Березівській сільській школі, а середню освіту здобувала вже у Гребінківській загально-освітній школі №2. Найбільше захоплювали її уроки української мови та літератури. Особливе місце в її шкільних спогадах займає вчителька Віра Миколаївна Коваленко. “Вона була для мене взірцем у всьому. Я мріяла її скопіювати. Часто уявляла, як заходжу до дітей і починаю говорити”, – згадує Тетяна Іванівна.
Саме тоді й визріла мрія стати педагогом. Після школи вона вступила до Полтавського національного педагогічного інституту імені В.Г.Короленка, де здобула спеціальність українського філолога. Після навчання повернулася працювати у рідний край.
Починала старшою вожатою у Рудці. Потім дев’ять років викладала українську мову та літературу в Олександрівській школі. Саме там у молодій родині народилася донечка Каріна.
Та думками Тетяна Іванівна дедалі частіше поверталася до рідної Корніївки. Хотілося працювати ближче до дому, бути поруч із батьками, рідними та земляками.
І така нагода з’явилася. Завідувачка місцевого дитячого садочка Ліда Григорівна Заєць збиралася на пенсію. Тетяні Іванівні запропонували очолити садочок. Спочатку було непросто. Адже школа і дошкільний заклад – це різні світи, кожен зі своїми турботами, відповідальністю та щоденними викликами. Але поруч залишалася Ліда Григорівна – ще рік вона працювала вихователькою і допомагала молодій керівниці освоїтися, підказувала, ділилася досвідом.
“Спочатку було боязко, а потім усе сподобалося”, – усміхається Тетяна Іванівна.
У 2002 році вона стала завідувачкою ЗДО “Ромашка”. А вже наступного року в її родині народився син Артем.
Відтоді минуло понад два десятиліття. За цей час змінювалося багато: приміщення, вимоги, підходи до дошкільної освіти, колективи, покоління вихованців. Але незмінним залишалося головне – любов до дітей і бажання зробити садочок місцем, де малечі добре, цікаво й безпечно.
Педагогічна стежина, якою свого часу пішла Тетяна Іванівна, виявилася близькою і її доньці. Каріна також обрала педагогічну професію – закінчила педагогічний заклад і стала вчителькою історії. Син Артем обрав інший професійний шлях – закінчив готельно-ресторанний вуз. Нині разом зі своєю дівчиною Вікторією він живе та працює за кордоном.
А цього року в родині сталася особлива подія. 22 серпня Каріна разом із чоловіком Віталієм подарували Тетяні Іванівні найцінніший подарунок – онучку Лізу.
Народження маленької Лізи стало для бабусі особливо хвилюючою подією. Тетяна Іванівна була поруч із донькою під час пологів. Адже Віталій – військовий, і цього важливого дня він не міг бути поряд із дружиною. Тож бабуся підтримувала Каріну, тримала її за руку і разом із донькою переживала кожну мить появи на світ маленької людини.
Тепер у Тетяни Іванівни нова відповідальна “посада” – бабусина. Вона допомагає донечці няньчити маленьку Лізу, радіє кожній її усмішці та відкриває для себе зовсім інший, особливий світ – світ бабусиної любові.
А коли випадає вільна хвилинка, Тетяна Іванівна любить читати. Та є в неї ще одне захоплення, яке особливо пасує людині, котра береже родинне тепло, – вона пече хліб.
І хліб у неї справді чудовий. До його приготування господиня ставиться відповідально: може встати вдосвіта, щоб тісто добре підійшло, щоб хліб вийшов запашним, пухким і смачним. Має Тетяна Іванівна й свої маленькі секрети, які передалися їй від прабабусі Уляни. Бабуся пекла смачні пампушки з часником, запах яких, мабуть, і досі живе десь у найтепліших родинних спогадах. Тетяна Іванівна згадує, як уперше спекла свій хліб і він вийшов справді вдалим. Раділа тоді, каже, як дитина.
Мабуть, у цьому і є її особливий рецепт щастя – любити те, що робиш, берегти те, що дісталося від рідних, і щодня дарувати тепло іншим. Дітям у “Ромашці”, своїм дітям, а тепер уже й маленькій онучці Лізі.
Бо скільки б років не минуло, для Тетяни Іванівни найважливішим залишається одне – щоб поруч були люди, яких вона любить, а в її садочку неодмінно звучав дитячий сміх.
Сьогодні “Ромашку” відвідують 15 вихованців. У закладі є інклюзивна група, працюють шестеро працівників. Для невеликого сільського садочка це цілий світ – зі своїми ранковими зустрічами, дитячим сміхом, першими відкриттями, маленькими перемогами й турботами.
За 25 років керівництва через “Ромашку” пройшло не одне покоління дітей. Багато з тих, хто колись приходив сюди маленькими хлопчиками й дівчатками, сьогодні вже дорослі. Хтось приводить до садочка власних дітей, хтось, зустрівши Тетяну Іванівну, вітається й згадує своє дитинство.
У цьому, мабуть, і є особлива цінність роботи вихователя та керівника дошкільного закладу – роки минають, а частинка твоєї праці залишається в людях.
Тетяна Іванівна свого часу мріяла бути схожою на улюблену вчительку. Сьогодні вже вона сама може бути взірцем для молодих педагогів – людиною, яка 33 роки залишається вірною своїй справі.
А “Ромашка” продовжує жити дитячими голосами. Тут щодня починається чиєсь маленьке життя – з першої дружби, першої пісеньки, першого малюнка, першого “я сам”.
І поки у садочку звучить дитячий сміх, у ньому є місце і для людини, яка присвятила дошкіллю більшу частину свого життя.
З Днем дошкілля, Тетяно Іванівно! І нехай у Вашій “Ромашці” ще багато років розквітають дитячі усмішки.
Наталія Стеценко.
Фото із сімейного архіву Т.І.Шкоди.
