Іноді диву даєшся, з яким оптимізмом по життю крокують наші жінки. Не зважаючи на постійну завантаженість на роботі, у родині, по господарству; ще знаходять час на свої захоплення. Раїса Никифорівна Савчук з Гребінки все своє життя любить читати. І не зрадила своєму захопленню, коли вийшла на заслужений відпочинок.
З віком погіршився зір, та окуляри прийшли на допомогу. Тепер вже в окулярах Раїса Никифорівна гортає сторінки улюблених газет і прочитує їх від першої сторінки до останньої.
Хочеться більше розповісти про нашу постійну читачку, адже багато передплатників газети “Гребінчин край” на заслуженому відпочинку і їм цікаво дізнатися про життя своїх ровесників.
Раїса Никифорівна родом з мальовничих Кулажинець, з багато-дітної родини. Тато Никифор Павлович був інвалідом з дитинства, працював на різних роботах в місцевому господарстві. Мама – Парасковія Захарівна працювала в колгоспній ланці. У сім’ї зростало п’ятеро дітей. Двоє синів -Володимир та Микола, і троє доньок – Раїса, Люба та Оля. Раїса – старша дитина в родині, тому після школи пішла працювати. Хотілося допомогти батькам, та заробити вже свої гроші. “Мені ще не було й шістнадцяти років, як я пішла на роботу. Працювала розсильною в конторі, розносила за призначенням листи та виконувала різні доручення”, – розповідає Раїса Никифорівна. Потім молода дівчина пішла працю-вати на ферму свинаркою. Зараз свиноферми модернізовані, це новітні роботизовані комплекси. А раніше всі роботи на фермі здійснювалися вручну. Жінки тяжко працювали з раннього-ранку до пізньої ночі. Та молода дівчина ніколи не боялася сільської роботи.
“У двадцять три роки я вийшла заміж і переїхала в Гребінку”, – каже Раїса Никифорівна, – це було у 1969 році”. Чоловік, Володимир Трохимович працював слюсарем на станції Гребінка. Вже традиційно, залізничники виписували багато періодичних видань. Молоде подружжя тоді й почало передплачувати районну газету. Разом читали новини та статті про залізничників та односельців, про містян та підприємства і колгоспне життя. У молодят народилася донька Руслана. Раїса Никифорівна пішла працювати на цегельний завод у Лутайці, випалювала цеглу. Тяжка, і зовсім не жіноча праця. Та жінка трудилася на цегельному до самої пенсії, а потім і після пенсії аж до закриття заводу. А вдома доглядала за городом та господарством. Невеличка за зростом та статурою, Раїса Никифорівна стільки роботи переробила за своє життя! Вже десять років, як немає поруч чоловіка. Всі виклики і труднощі доводиться долати самотужки. Допомагає мамі донька Руслана. Онука Вікторія вже здобула освіту і працює в столиці.
А Раїса Никифорівна в свої сімдесят дев’ять років ще велосипедом їздить до Лутайки навідати свою сестру Олю. Сестра віддала їй частину городу, то ж ще й на городі треба впоратися. “Поїду, зберу огірочки та кавунчики. Перепочину та й додому, в Гребінку, привезу урожай”, – каже Раїса Никифорівна.
А вже, щоб відпочити, вдягає окуляри та сідає читати газети. Крім газети “Гребінчин край” жінка виписує ще й газету “Для жінок”. З цікавістю перечитує всі сторінки. “В газетах – життя”, – говорить Раїса Никифорівна. – “Вже мало де буваєш, а з газетою ти “в курсі” всіх подій, що у нас відбуваються. Ще й поради почитаєш. І для здоров’я, і рецепти”.
“Я люблю і працювати, і читати теж люблю”, – підсумовує свою розповідь Раїса Никифорівна.
Фото авторки та із сімейного архіву родини Савчуків.
