З чого почати свою розповідь подумала я. Мабуть, з привітання до вас, шановні мешканці Гребінківської громади. Я, Білоусова Тетяна, рідна і єдина сестра полеглого воїна Бурчило Василя Васильовича, з села Овсюки.
Сьогодні мені зателефонували з редакції, з проханням розповісти про загиблого Героя. Пані редакторка попросила щось розповісти про брата з життя, дитинства. І знаєте, я немовби заклякла, впала в ступор, не змогла зв’язати й двох слів. Сльози душили, а серце розривалося від болю.Таке зі мною стається, коли згадаю про брата , вже більше двох місяців з часу його загибелі. Мені знадобився деякий час, щоб зібратись з думками. Я спробувала трішки написати про нашого рідного полеглого Героя..
Народився Василь Бурчило в мальовничому краї, в місті Рахів. З дитинства був таким ніжним, добрим, грайливим хлопчиком. Памятаю його чорні оченята і щиру дитячу посмішку.
У перший клас вже пішов в селі Овсюки, у зв’язку з переїздом батьків. Досі його перша вчителька, згадує Василя, як він прийшов на свято Першого дзвоника 1 вересня у білій сорочечці з квітками в руках. Однокласники згадують, як доброго друга, завжди з посмішкою на обличчі, готовий прийти в будь-який момент на допомогу. Після закінчення школи Вася навчався в Києвському будівельному коледжі. Потім був призваний на військову службу.
Згодом народився син Максим. Син для нього став найбільшим щастям, його опорою, сенсом життя. Безмежною любов’ю любив він сина.
З початком повномасштабного вторгнення, став в лави захисників України. Згодом за сумлінне виконання бойових задач Василю дали звання сержанта і призначили командиром зенітно-ракетного взводу. Неодноразово нагороджувався відзнаками, грамотами, медалями від керівництва.
Вдома бував дуже рідко через свої службові обов’язки. Але коли кожного разу приїздив, по традиції дарував мамі квіти, великі букети червоних троянд. Він любив бачити посмішку у мами на обличчі, її здивування, радість. Він дуже любив маму. Наскільки він її поважав, цінував, беріг, неможливо навіть описати…
Для мами він завжди залишиться її маленьким хлопчиком.
Останній його приїзд був дуже незвичний. Раніше приїздив – зустрічався з друзями, кумами. Цю відпустку він провів вдома, поруч з сином та мамою. Весь час приділяв їм увагу та турботу. В день від’їзду довго не міг виїхати, кілька разів повертався, дивився на маму важким, сумним, довгим поглядом, немовби хотів надивитися, наче в останній раз. І через день він загинув…
Як сказав нам його побратим: “Дуже важка і страшна була смерть у нашого командира. Внаслідок атаки дронів командиру відірвало ноги”.
Загибель мого брата стала важким і страшним ударом для нашої родини, друзів, побратимів. Ми навіть і не здогадувались, скільки в нього було друзів, скільки людей його поважали. Плаче не тільки родина,здається, плаче вся Україна.
Змиритися з його загибелю ми ще не можемо. З кожним днем стає ще важче. Бо приходить усвідомлення і розуміння, що його немає. Немає кому писати, дзвонити. Його просто більше немає і це розуміння розриває душу…
“Братику, я знаю, ти нас бачиш і чуєш. Ми тебе завжди любили, любимо і будемо любити. І ніколи тебе, рідненький, не забудемо. Для тебе, мій хороший, вірш-посвята, пос-мертно…”
Ти покинув нас зненацька.
Небо впало в тую ж мить.
Потемніло все довкола.
І не милий став нам світ.
Все змінилося довкола.
Враз накрила тишина.
Біль пронизав мою душу.
І завмерла вся душа.
Я від відчаю кричала.
Ні, не правда…Це не ти…
Я тобі все набирала.
Ти мовчав…Ішли гудки…
Номер твій я набирала .
Хоч і знала ,що дарма.
Я тебе не відпускала.
Знаєш, досі не змогла……..
Як змиритись й далі жити.
Як серденько так болить.
Як змиритись й не тужити.
Пережити горя мить…
В кінці своєї розповіді хочеться попросити допомоги. Підпишіть петицію полеглому воїну. Приділіть пару хвилин свого часу. Бо більше ми нічого не можемо зробити полеглому Герою, окрім цього…
Окрім кожного вашого голосу для звання Героя України..
Слава Україні! Героям слава!.
Тетяна БІЛОУСОВА.
