Акція «Обов’язково повернись» у Гребінці стала не просто подією. Вона стала свідченням того, що ми усі повинні розділяти біль родин, які в невідомості і які чекають Героїв додому. Вона стала голосом тих, хто не може мовчати. Вона стала серцем, що б’ється в очікуванні.
Це був не звичайний проїзд авто- та мотоколони. Це була дорога болю, вистелена надією. Колона рухалася містом, але разом із нею рухалися молитви, сльози й незламна віра. Люди з прапорами та плакатами їхали не заради видовища — вони їхали, щоб нагадати: кожен зниклий безвісти, кожен полонений — це чиєсь життя, чиєсь серце, чиясь ціла всесвітня любов.
Організатори, зокрема Сергій «Волк», президент МФК «Вільна зграя», закликали всіх долучатися. Бо мовчання — це забуття. А ми не маємо права забути. Ми не маємо права звикнути до цієї болючої реальності. Ми повинні говорити, кричати, діяти — допоки кожен наш воїн не повернеться додому.
До акції приєдналися люди з різних міст — Пирятина, Києва та інших куточків України. І це ще раз довело: цей біль — спільний. Це боротьба всієї країни.
Наша землячка, Ірина Скляр, яка чекає з війни свого безвісті зниклого чоловіка, поділилася своїми почуттями, думками, своїм болем про те, що відчувають родини, які не знають що з їхніми рідними людьми, які чекаю найменшої звістки, які не здаються і борються, щоб їхніх герої повернулися додому.
Найважчими були слова матерів. Одна з них сказала те, що пронизує до глибини душі: «Статусу “зниклий безвісти” не повинно існувати. Невідомість убиває». І це правда. Бо найстрашніше — не знати. Чекати щодня. Прокидатися з надією і засинати зі страхом.
Людмила Середа — мама воїна Миколи Середи, який повернувся з полону, говорила з особливою силою. Вона знає ціну очікування. Вона знає, що таке молитися до останнього подиху. «Молитва мами — найсильніша», — сказала вона. І в цих словах — віра, яка тримає цей світ.
Тепер її син поруч. І разом вони допомагають іншим — тим, хто ще чекає. Бо чекати — це теж боротьба.
Люди ділилися своїми історіями. Кожна — як рана. Кожна — як крик душі. Слухати це без сліз було неможливо. І ці сльози — не слабкість. Це доказ того, що ми живі. Що ми не зачерствіли. Що нам болить.
Біля Меморіалу пам’яті та безвісти зниклих відбувся молебень. Люди стали разом — у тиші, у молитві, у спільному проханні: поверніть їх додому. Живими. До матерів. До дітей. До України.
І ми не маємо права забути. Не маємо права пробачити тим, хто забрав наших людей у полон, хто змусив матерів плакати, а дітей — чекати. Пам’ять — це теж зброя. Єдність — це сила. А віра — це те, що веде нас вперед.
Дякуємо всім, хто підтримав акцію, хто долучився, хто допоміг в організації, усім, кому не байдуже.
Ми повинні говорити про них щодня. Ми повинні виходити, підтримувати, нагадувати. Бо поки ми пам’ятаємо — вони не зниклі. Вони — наші. І ми чекаємо.
Обов’язково. Повернись.
