А часу завше буде мало
І материнського тепла.
Я так багато не сказала.
Я так багато не змогла.
Розсипались літа намистом,
Де стежка росами стекла.
Котилась доля сірим містом,
Далеко від свого села.
Все рідше линула до хати.
Дурманили густі бузки.
Сивіла від розлуки мати.
Спадали смутком пелюстки.
Криниця морщилась, міліла.
Зсихались припнуті човни.
Душа відчайно заболіла,
Коли шукала глибини.
Не тут, а там, де пуп заритий,
Де плямкає пусте відро.
Заходить ранок, чистий, вмитий,
Благословивши на добро.
Вигонять на луги скотину.
Йдуть косарі на сіножать.
Голівки ружі коло тину,
Як хустка мамина, тремтять.
Я тут своя! Я тут дитина!
Ділюсь з собакою коржем.
…Сльоза покотиться провинна –
І тиша полосне ножем…
Ніна Третяк.
