Воїн, який не здався: шлях від фронту до підтримки побратимів

Для багатьох наших земляків – військових служба розпочалася у лютому 2022 року. Тоді за покликом серця вони прийшли до військоматів, щоб боронити свою державу. Зразу після повномасштабного нападу рашистів на Україну до Гребінківського відділення ТЦК та СП прийшли два брати Ткаченки – Олександр та Дмитро.

На початку війни громади створювали свої роти охорони та вибудовували систему захисту, будували фортифікаційні споруди, адже ворог наступав “по всіх фронтах”. Тож Олександр Сергійович та Дмитро Сергійович ввійшли до складу Гребінківської роти охорони. Потім на Полтавщині формувався штурмовий загін РТЦК та СП і дванадцять гребінківців відібрали служити у цьому підрозділі. Так брати Ткаченки у жовтні 2022 року потрапили до окремої зведеної штурмової роти “ОДІН” і відпрацьовували бойові навички на Полтавському полігоні та у Гончаровську. Злагодження роти проводилося із залученням інструкторів із тактичної медицини, БПЛА, зв’язку, інших дисциплін, проходили стрільби. Хлопців готували до відправки на передову. Олександр та Дмитро долали перешкоди разом. З дитинства вони підтримували один одного, допомагали батькам та вчилися у школі. Хлопці народилися у Березівці, а потім родина переїхала до Гребінки. Олександр Сергійович Ткаченко розповідає: “До п’ятого класу я ходив у Березівську школу, а вже у старших класах навчався у Гребінківській гімназії. Потім після 9 класу поїхав здобувати освіту у Харківський технікум залізничного транспорту”. Олександр розпочав свій трудовий шлях у Локомотивному депо слюсарем з ремонту рухомого складу. Пізніше Олександр Сергійович працював інженером-технологом, майстром з реостатних випробувань. З Локомотивного депо і пішов чоловік воювати…
…Олександр вже мав свою родину. Разом з дружиною Олею вони виховували доньку Аллу. Брат Дмитро тоді ще був не одружений.

Брати разом потрапили в 64 бригаду, воювали на Донеччині. Донецька область була місцем найзапекліших боїв між Збройними силами України та російськими окупантами. Усі населені пункти біля лінії фронту відчували на собі наслідки активних обстрілів. До таких відносився і населений пункт Ямпіль, де воювали брати Ткаченки. Селище розташоване на південний схід від Лиману. Ямпіль потрапив в окупацію 29 квітня 2022 року, а 30 вересня росіяни звідти були повністю вибиті. До початку вторгнення там мешкало близько двох тисяч мирних жителів. Селище і зараз знаходиться за декілька кілометрів від лінії фронту. У тій місцевості Олександр Ткаченко і отримав тяжке поранення в результаті мінометного обстрілу під час запеклих боїв. Побратимів та брата вже поруч не було, вони відступили з тих позицій. Олександр не розгубився, сам наклав турнікет. Допомоги не було від кого чекати. Поранена нога вже не слухалася. Але потрібно було зібратися з силами та пробиратися до своїх. Переповзти через галявину під обстрілами – це була ще та задача… Побратими та брат не вірили, що Олександр по-вернеться. Вони вже припусти-ли найгірше… Та Олександр зі складним пораненням проповз майже два кілометра…

“Потім – евак та лікарняні палати, – каже Олександр. – Ямпіль, Лиман, Добропілля, Дніпро, Черкаси”. Майже півроку воїн провів у лікарнях, отримав групу інвалідності. У листопаді 2023 року Олександр Сергійович Ткаченко звільнився з лав Збройних Сил України та повернувся у рідну Гребінку. Працювати на своїй посаді не міг за станом здоров’я. Залишився у Локомотивному депо та почав працювати інженером з паливно-мастиль-них матеріалів. Брат Дмитра продовжує боронити Україну на Донеччині.
У житті кожного ветерана є точка неповернення – коли війна назавжди змінює тіло й душу. Але є й інший момент – коли людина вирішує не зламатися, а перетворити власний досвід на силу для інших. Саме так зробив Олександр. Військовослужбовець після важкого поранення отримав групу інвалідності, але не дозволив цій обставині визначати його майбутнє. Сьогодні Олександр Ткаченко працює фахівцем із супроводу ветеранів та демобілізованих у Гребінківській громаді та допомагає тим, хто повернувся з війни, знайти опору й відродити своє життя.

Його історія – це приклад стійкості, гідності й відповідальності за тих, хто пройшов крізь горнило боїв.
Після поранення, складних операцій та місяців реабілітації він добре знає, що таке боротьба не тільки на передовій, а й після повернення додому. Він розуміє, як важко прийняти нову реальність, знайти мотивацію діяти, коли здається, що сили покинули. Саме тому він вирішив: його досвід не повинен пропасти марно. У Гребінківському міському центрі соціальних служб він став тим, кого називають “людиною, що чує між рядками”.

Щодня він працює з військовими, які повернулися з фронту, допомагаючи їм оформити документи, отримати належні пільги, пройти медичну чи психологічну підтримку, знайти роботу та відновити соціальні зв’язки. Але найважливіше – він допомагає їм відчути, що вони не самі. З цією ж метою колишні військовослужбовці чотири місяці тому створили Ветеранське об’єднання Гребінківщини – ВОГ.
“Я радію з того, що ветерани Гребінківщини об’єдналися. Хочу, щоб кожен ветеран знав: його боротьба не закінчується на фронті, але й не починається з нуля. Ми поруч, і ми разом знайдемо шлях далі”, – каже Олександр Ткаченко.

Його робота – це поєднання професіоналізму, людяності та особистої відповідальності. Колеги й ветерани, з якими він працює, відмічають його спокій, щирість і здатність надихати. Для багатьох він став не просто спеціалістом, а символом того, що поранення – не кінець життя, а лише новий виклик.
Його історія – це нагадування всім нам: герої живуть серед нас. Вони повертаються додому, долають біль, вчаться жити по-новому і продовжують віддавати себе іншим. Це ті люди, які творять нову Україну – сильну, стійку й незламну.

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
Nataliia Stetsenko.
Фото Анатолія Кисіля та із архіву Олександра Ткаченка.