Зоряна Довгалюк
РОЗМОВА З СИНОМ
– Відпусти мене, мамо, на небо.
– Я не можу, синочку. Пробач…
– Я прийду, як тобі буде треба.
Прилітатиму…Тільки не плач!
– Як же, сину, тебе відпустити,
Коли серце нещадно болить?…
Як без тебе, рідненький мій, жити,
Коли рана на серці кровить?!
– Лишень тіло померло, матусю,
А душа моя досі жива!…
Не тужи…Не ридай…Не хвилюйся…
В мене просто домівка нова!…
Я тепер буду жити на небі.
Тут так добре, рідненька, повір!
Ти покличеш мене при потребі…
– Сину! Кличу тебе до сих пір!
Я ночами не сплю, дорогенький!
Лишень сльози ковтаю гіркі…
Завмирає від болю серденько…
Мої схлипи такі гомінкі!
– Я все знаю…все чую, матусю…
Примирись, що мене вже нема…
Дай я Янголом в небо здіймуся…
Ти ніколи не будеш сама!
Я в повітрі! Я поруч з тобою!
Відпусти мене, мамо…пора…
Я підІймуся в небо з росою
І спаде з тебе болю гора!
– Не спаде, мій синочку, довіку!
Я страждатиму поки живу!
Бо від втрати дітей – нема ліку…
Сльози ллються дощами в траву…
– Все минеться, матусю…ти звикнеш,
Що я Янголом став в небесах…
– Як же бути мені, як ти зникнеш?!
Знов тонути щомиті в сльозах?…
– Ні, рідненька!…Відплакала…Досить…
А на мене чекають в Раю…
Бог у Рай лиш достойних підносить…
Відпускай вже кровинку свою…
– Ти ж мене не забудеш, синочку?…
Як же важко тебе відпустить!…
Я складаю себе по-шматочках…
Як же в світі без тебе прожить?…
– Посміхатись…молитись за мене…
Бог усе допоможе знести…
Я ж в Раю спочиватиму, нене…
– Відпускаю, синочку…лети…
Зоряна Довгалюк.
Я з Вами, дорогі мої матусі…Сподіваюсь, що мої вірші, хоч трішки, розрадять Вас…