Наш земляк, військовий Сергій Дощенко, повернувся з полону. Те пекло днів, місяців і нескінченних годин він не забуде ніколи…
Хочеться низько вклонитися Сергію за мужність і подякувати за те, що він погодився згадати найважчі роки свого життя – роки, які змінили його назавжди, але не зламали. Пекельний полон залишився позаду, та його тінь ще довго переслідуватиме тіло й душу. Йому важко згадувати, важко говорити – а я слухала й не могла позбутися думки: що ж це за нелюди такі, які день за днем принижували і знущалися з людини, не зупиняючись навіть тоді, коли вже настав час обміну, коли колона наших військових рушила до українського кордону…
Коли Сергій згадує той день, коли потрапив у полон, його голос тремтить. Каже, що тоді не було часу на страх – лише бажання вижити і не втратити гідності. Спершу не вірилося, що все це відбувається насправді: кайданки, крики, темна камера без світла. Дні зливалися в одне суцільне випробування, а час втрачав будь-яке значення.
Умови були нелюдські. Полонені жили в холоді, без нормального харчування, під постійним тиском і приниженням. Кожен день – боротьба за життя і за здоровий глузд.
Сергія я знаю ще дитинства, колись багато років тому ми були однокласниками. В школі – товаришували. Нам пощастило, адже про ті шкільні часи ми зберігаємо хороші спогади. Сергій із тих хлопців, які завжди могли розвеселити всіх, розповісти якусь цікаву історію, вигадати пригоду, щоб підняти настрій усім.
В школі він був з тих, хто багато займається саморозвитком, але і зі шкільних предметів мав хороші оцінки. З юності захоплювався музикою, а особливо – роком. Настільки, що разом із таким як він любителями рок-музики, створили молодіжний гурт “Маніфест”. Майже 10 років хлопці збиралися на репетиції і виступи. Завжди з великим захопленням грали для себе та брали участь у мото – рок фестивалях, які раніше були візитівкою нашої Гребінки у літній час.
Після школи Сергій обрав собі професію електромонтажника, вступив на навчання у ПТУ№12. Працював електриком на різних підприємствах. В цей час продовжував багато читати. Ще з ранньої юності визначив для себе життєві пріоритети. У Сергія ще задовго до війни сформувався світогляд справжнього патріота. Він не проголошував гучних гасел, не хизувався любов’ю до України – просто жив так, як підказувало серце. Завжди був чесним, справедливим, небайдужим.
І коли почалося повномасштабне вторгнення, він не міг залишитися вдома. Без жодних сумнівів пішов добровольцем на фронт. Бо знав – це його обов’язок, його вибір, його шлях. Сергій Дощенко ішов захищати те, у що вірив усе життя – свою землю, свій народ, своє майбутнє.
Його не одразу мобілізували. Адже спершу брали до війська тих, хто пройшов службу в армії, мав бойовий досвід. Тож Сергій спершу записався у територіальну оборону. А згодом його мобілізували, і він потрапив у 67-му ОМБР, яка була створена на початку повномасштабного вторгнення на базі добровільчих формувань. Вже в навчальному центрі його прикомандирували у ремонтно – відновлювальний батальйон, а саме в роту з ремонту РАО (ракетно – артилеристського озброєння). Такий настав час, що підготовка була максимально скорочена, треба було освоювати науку ремонту та відновлення такого озброєння майже на ходу, здобувати досвід під час бойової роботи. Врешті – решт Сергія Дощенка разом із побратимами направили у Харківську область. Ремонтної бази як такої не було, згодом їхня ремонтна рота розташувалася на підприємстві, яке спеціалізувалося на ремонті сільськогосподарської техніки неподалік Ізюма. Багато місцевих жителів допомагали тоді нашим військовим, адже пережили окупацію і бачили звірства рашистів.
Сергій Дощенко та його товариші поселилися у одному з будинків, і до них прибився місцевий пес, хлопці назвали його Джеком, а інколи, по доброму, називали і Жекою. Так ось той Жека одного разу врятував життя нашим військовим. Це було 22 квітня 2023 року, пригадує Сергій. В цей день рашистький СУ залетів на нашу територію і почав скидати бк. За кілька хвилин до цього, в будинок, де квартирувалися військові просто залетів пес і почав стягувати їх зубами з ліжок. Хлопці навіть не одразу зрозуміли, що трапилося. Але вже вискакували надвір, почули і побачили, від якої небезпеки рятував їх пес. Ракети падали зовсім поруч. Такий обстріл повторився і через кілька днів. Ціль була одна – знищити якомога більше нашої бойової техніка, яка була замаскована і схована. Мабуть хтось таки передавав ворогам координати…
У квітні – травні відбулася ротація, і вони на деякий час змінили місце дислокації, а потім знову повернулися на цю ж базу. Сергій пригадує, що окрім ремонту техніки, їх часто залучали до іншої роботи. Адже це війна, і вони були готові виконувати різні завдання, аби якомога більше принести користі війську. Надійшов наказ вирушити на передову і допомогти хлопцям побудувати укриття – бліндажі, окопи. Ось тоді вони й потрапили у чи не найгарячішу точку фронту на той час – Серебрянський ліс на Донеччині. Їх розселили по будинках, де ще можна було якось перепочивати. Перша група військових видвинулася на передову облаштовувати позиції. Сергій Дощенко був призначений старшим групи. Повинні були через 4 дні повернутися, але вдалося вийти аж через два тижні. Їхні позиції тоді накривали з усього – артилерія, міномети, танкові снаряди. Земля буквально горіла під ногами. Один зі снарядів розірвався зовсім поруч із бліндажем, де перебував Сергій. Вибуховою хвилею його притиснуло колодою – побратими допомогли вибратися. Повернулися на безпечнішу територію і Сергія відвезли в госпіталь. Підлікували і він знову повернувся до товаришів. Та біль у ногах ще довго нагадував про себе, без обезболюючих не міг нормально рухатися. Але вибору не було, тим більше, що настав час міняти хлопців на передовій. Взявши з собою якісь пігулки від болю Сергій та його товариші довго добиралися до позицій. Пересадили на гусеничну техніку. Сергій пригадує, як вони удвох із побратимом Віталієм взяли лопати і рушили до тих позицій, які треба було переоблаштовувати. Не встигли навіть підійти до найближчого укриття, як рашисти знову відкрили пекельний вогонь по наших. Земля задвигтіла, осколки та ворожі снаряди летіли, здавалося звідусіль. В одну секунду Віталій упав як підкошений. Сергій лише встиг його підхопити, але не одразу зрозумів що сталося. А вже потім побачив, що ворожий осколок потрапив прямо в серце захисника…
“Я встиг помститися рашистам в той же вечір за свого товариша, – розповів Сергій, — війна жорстока, але ми її не вибирали”
На передовій обстріли не стихають, та все ж є кілька хвилин аби дістатися до потрібної позиції. Цим часом і скористався Сергій. Адже як не болить душа, а треба продовжувати свою роботу, виконувати наказ. Сергій дістався до позиції, яку ще тільки почали облаштовувати. Обстріли продовжувалися, а він узяв лопату і почав рити окоп. На ранок йому треба було вже повертатися назад. Так склалися обставини, що його ніхто не зміг супроводжувати. День лиш пробуджувався. Над понівеченим Серебрянським лісом з’являлися перші сонячні промені. Почалася артпідготовка, він вирушив до тих позицій, які ще недавно були нашими. Але за ніч ситуація змінилася. Рашисти вже зайняли ці позиції. Сергій навіть не одразу зрозумів, що потрапив у ворожий полон. Його окрикнули російською, але таке, зазвичай, могло бути й серед наших. Він ще сподівався, що зараз просто все вияснять і він повернеться до своїх. Але ця зустріч з ворожою ДРГ виявилася фатальною. На прицілі його тримали один кулеметник та два автоматники. З цього моменту почалося пекло полону…
Все відбулося дуже швидко, але запам’яталося на все життя. Забрали зброю, руки зв’язали і повели. Лише один російський військовий виявив людяність і дозволив Сергію зняти шеврони Правого сектора і викинути, щоб врешті – решт врятувати йому життя.
Його повели через ворожі позиції, Сергій побачив багато техніки та зброї, яка була ретельно захована серед лісу. Тоді він і зрозумів звідки “сипався” той вогняний дощ, яким рашисти їх поливали цілодобово.
Там, куди його спершу привели, вже зразу почали знущатися. І вже хотіли розстріляти, наказали повертатися спиною. “А я кажу їм: стріляйте в обличчя, я ж не якийсь там злодюга, я – військовий!” Такої відповіді вони не очікували, тож і змінили свій намір. Зв’язали, кинули у машину і повезли. Їхали хвили сорок, ще тоді годинник не забрали, тож Сергій зміг відслідкувати час. Так він зробив висновок, що їх доставили у Краснодон, це на території лнр. Там пройшов перший допит, закинули усіх до підвалу. “Дуже пощастило, що зі мною тоді не було телефона, інакше точно б розстріляли…” – згадує Сергій. Але на касці в середині був написаний мій позивний “Фюрер”. За цю каску тоді йому добряче всипали…
Потім знову зв’язали, очі скотчем замотали і повезли далі. Згодом Сергій дізнався, що це був так званий “пункт времєнного содєржанія воєнноплєнних г.Краснодон”. Забрали все, залишився лише у білизні. Ноги розболілися так, що здається несила втерпіти. Але наказ від катів – стояти, інакше, як згадує Сергій, “пригощатимуть” так, що тоді й лежати буде важко… А потім їх заштовхали в якийсь підвал. Коли очі звикли до темряви, Сергій побачив навколо себе багато таких же як він, стомлених, змучених, але не скорених вояк. Між ними потяглися важкі і тихі розмови, поступово втрачався відлік часу. В якийсь момент віконечко відкрилося, і катюги кинули пачку цигарок поленим. Це було мабуть в останнє, коли можна було затягти цигарку за багато місяців…
У камеру одразу принесли радіо, яке не замовкало ні вдень, ні вночі, постійно транслюючи брехливі новини та пропагандистські гасла, особливо це дошкуляло хлопцям, які отримали контузію.
Потім їх привели в їдальню. Зайшов “замполіт”, і почав свою, просочену цинізмом і брехнею, промову. Говорив про те, що їхня армія дотримується конвенцій у ставленні до полонених, що вони визволяють нас і так далі, і тому подібне. З кожним новим днем полону і Сергій Дощенко, і решта – тисячі наших мирних жителів і військових переконаються, як то кажуть на власній шкірі, як рашисти ставляться до українців…
Завжди і всюди, хто б не приходив і не виступав перед нашими військовими, називали їх лише фашистами, нацистами, нациками. І навіть, коли згодом якимось дивом до них потрапив російський уповноважений з прав людини, і той звернувся до військовополонених: “Гражданє нацисти…”
Використовували найрізноманітніші форми знущань. Били постійно – іноді за найменшу дрібницю, а іноді й без жодної причини. Ці фантомні болі залишаться з нашим захисником на все життя, бо під час полону йому зламали безліч кісток, він частково втратив слух, численні травми ще довгі роки нагадуватимуть про себе.
Допити проводили часто – без упину намагаючись дізнатися щось нове, вигадуючи нові методи тиску. У тісній кімнаті перебувало двадцятеро полонених. Їх майже ніколи не виводили назовні. Годували мізерно – на всіх кидали дві тарілки і дві ложки. Кожен мусив швидко проковтнути кілька ложок тієї жалюгідної страви – чи то рідкої каші, чи невідомої суміші.
Так минув місяць, а може трохи більше. Потім їх знову перевезли – цього разу до слідчого ізолятора №1 у Луганську.
І знову по колу – допити, фотографування, відбитки пальців. А у камері – просто металічна сітка, без матрацу. Минуло ще кілька днів, їх знову переводять. Зв’язали руки, зав’язали очі, та все ж Сергій зрозумів, що вантажили на велику машину, і повезли. Вперше за багато днів закралася думка, що везуть на обмін, але до цього щасливого моменту ще було дуже далеко…
Як виявилося, їх привезли на “зону”. Вивантажили, зірвали пов’язки з очей, і кожен зміг прочитати: “Добро пожа-ловать – Суходольская колонія №4”. Військовополонених вишикували, а навпроти стали катюги і почали зачитувати прізвища, при цьому жорстоко “пригощали” дубинками. Всіх розформували по секторах. Після бані і переодягання, їх відвели до своїх бараків. Знову – допити, моральний тиск, і безкінечні побиття за будь-що. Особливо цинічним методом знущання було те, що примушували вчити російські пісні, вірші, дивитися російські новини. А потім примушували їх переповідати, співати пісні та читати ті вірші напам’ять. А в кого погано виходило – знову отримували дубинками по тілу.
Полонених завжди використовували як дармову робочу силу. “Якщо примушували, то ходив і я, відмовитися неможливо – заб’ють…– згадує ті важкі дні Сергій, — але сам добровільно ніколи не ходив, хоча за це могли дати і зайву пайку, і цигарок”
Військовополонених завжди тримали в напрузі. То “викривали” якийсь заколот, то попереджали план втечі, спеціально щось підкидали аби звинуватити наших у злочині. Опервідділ заробляв собі плюси…
“Вони живуть у якісь іншій реальності, – розповідає нам Сергій Дощенко, – вони ніби знову повернулися у часи сталінських репресій. Вони самі вірять у той весь бред, який транслюють і говорять. Це, звичайно, багато чого пояснює. Але від того наслідки не стають меншими”.
І ось наприкінці 2024 року, як раз у грудні, наглядачі почали “закидати” якісь чутки серед полонених, що будуть відпускати додому, везти на обмін. Але мало хто на такі гачки уже потрапляв, хлопці вже давно зрозуміли, що вірити катам не можна, а марні надії лише руйнують дух.
Так і вийшло, їх повезли знову, але не додому, а навпаки, ще далі від дому та рідних країв. П’ять діб у задушливих вагонах провезли наших військових через усю ту кляту росію. Вивантажили з вагонів, знову зв’язали, на голову одягли мішки, повантажили у машини, і везли ще годин 16. Пунктом призначення виявилася колишня жіноча колонія у кемеровській області.
“Тут уже ми дізналися, яка на смак гнила капуста, і взагалі їжі давали обмаль, та й їжею це назвати важко… – згадує жахіття тих днів наш земляк, – Пересувалися ми лише з мішками на голові, тримаючи при цьому один одного за плече. І, не дай Боже, комусь згубити черевика чи перечепитися, тоді “пригостять” усіх!”
Одяг їхній забрали, бо він виявився хоч і арештантський, але все ж кращий, ніж видали тут. Важко навіть уявити, як там наші захисники трималися за таких важких умов!.. Їм видали благенькі чорні роби, жіноче зношене взуття. Холод і голод стали їхніми постійними супутниками. Вони тижнями не бачили сонця, ковток свіжого повітря міг лише примаритися у ті довгі і важкі ночі, коли від розпачу організм відключався на кілька годин чи то сну, чи то забуття.
І ось серед військовополонених знову поповзли, як павуки, чутки про обмін. І, старший камери, наважився і спитав у наглядачів про це. Так йому взагалі перестали давати їсти. Але військові і без того зрозуміли, що почалися обміни. На території колонії була якась інша метушня, чули, як називалися прізвища, із камер викликали полонених, як від’їжджали машини. Всі стали прислухатися, хвилюватися. І ось, в якийсь день Сергій почув і своє прізвище, від зневіри аж дух перехопило. Але він вже добре знав, що для вагань ні часу, ні можливості немає. Не впускав надію у своє серце, а просто виконував команди.
В той день його обстежила така собі медкомісія. Коли Сергія зважили, навіть катюги перезирнулися, і виписали посилене харчування. В той день його на обмін не забрали, а привели назад у камеру. Його вага виявилася критично низька – 57 кілограм при зрості 180. А посилене харчування виглядало так: приносив наглядач, приміром, молоко, ставив на стіл, а потім рвучко вивертав його на підлогу, так само було із іншими продуктами.
І ось 6 червня його викликали знову, з речами – на вихід. Сергій пройшов якусь дивну процедуру перед обміном, підписав заяву, що буцімто зобов’язується не брати участь у боях проти рашистів, також його примусили прочитати вірш на російській і записали відео. Всі речі занесли в склад, видали сухпай і … відправили знову в камеру.
“Цього разу мені здалося, що я свободу потримав у руках і випустив…” – згадує Сергій. Їх повернули в камери, а викликали інших. І аж 18 червня його викликали знову. Але цього разу вже все відбувалося швидко і їх таки повезли на обмін. Полонені переодяглися. Кати не забули зв’язати їм руки і надіти на голову мішки. Повантажили в автозак, у руки уткнули пляшку води і повезли на аеродром. Їх завели у транспортний літак і примусили сісти на підлогу, холодну металеву підлогу із спеціальними штирями, щоб техніка не ковзала при перельоті. Важко навіть уявити, як витримували військові ті довгі години перельоту…
У кожного був іще сухпай, але з’їсти його було ніяк – руки були зв’язані. А від хвилювання, що переповнювало душу, не хотілося нічого.
За час дальнього перельоту їхній військовий літак приземлявся чотири рази. І лише, коли літак приземлився вже в білорусі, їм розв’язали руки, і дозволили зняти пов’язки з очей. Хлопці побачили, що за їхніми спинами в літаку є лавки, на які їм так і не дозволили пересісти. А ще Сергій здивувався, скільки їх багато того дня привезли на обмін. Військово-полонені уже не хотіли нічого від своїх катюг. Кожен понад усе бажав відчути свободу, і тому вони просто викинули ті нещасні сухпаї у смітник. Рашисти пог-рожували їм, погрожували поверненням назад, не могли просто спокійно відпустити. Минуло ще кілька тяжких годин очікування неподалік кордону із Україною, коли вже почався обмін. За наказом військові рушили через кордон. А назустріч їм ішли рашистьскі полонені – чисті, відгодовані. І в кожного нашого воїна після пережитого пекла полону кольнуло в серці…
Але все це не могло затьмарити неймовірної радості, коли наші воїни крізь сльози побачили вдалині рідні українські прапори. Їх зустрічали, як героїв! Вздовж дороги вишикува-лися люди з прапорами та привітальними лозунгами. Наші військові поступово усвідомлювали, що вони на свободі, що вони – вдома.
Найперше, що хотілося кожному – це подзвонити своїм рідним і повідомити радісну звістку. А після цього дуже хотілося помитися і зняти з себе цю ненависну тюремну робу. Їм надали телефони та новий одяг, і відправили на медичний огляд та реабілітацію.
Від пережитого Сергій Дощенко й досі не може нормально спати. А перший раз він зміг заплакати, тим самими відпустивши якусь частину болю, лише тоді, коли вже вдома, разом із мамою прийшов до нашої Алеї пам’яті, і побачив скільки земляків загинуло у тій клятій війні, скільки воїнів вважається зниклими безвісти…
Повернувшись додому, Сергій Дощенко, як справжній воїн і патріот, розпочав посильну волонтерську діяльність. Його сестра Наталія разом з іншими працівниками Гребінкіського ККП, а саме бригадою благоустрою, із ініціативи Валентина Копилова і Наталії Ярославської допомагають нашим військовим, виготовляють окопні свічки та пічки, готують перекуси та лікувальні мазі. Тож Сергій теж почав їм допомагати. Адже він добре знає сам і хоче, щоб це зрозумів кожен, що треба підтримувати наших воїнів, викорис-товуючи усі можливості, щоб зупинити війну, зупинити і знищити загарбників.
Сьогодні Сергій Дощенко повертаєть-ся до мирного життя, хоча спокій для нього – поняття відносне. Попереду – довгий шлях відновлення, лікування та повернення до себе. Та навіть після пережитого він не зламався. Навпаки – допомагає іншим, долучається до волон-терської справи, підтримує побратимів і вірить у перемогу. Як говорить Валентин Копилов: “Якщо не у війську, то для війська…” – тільки так.
Його історія – це свідчення незламності українського духу. Свідчення того, що навіть у найтемніші часи можна зберегти гідність і віру. Полон залишив болючі спогади, але не знищив головного – любові до життя і до Батьківщини, навпаки підсилив переконання – за Україну не треба вмирати, за Україну – треба вбивати. Україна – понад усе!
Світлана Педоряка.
Фото з особистого архіву Сергія Дощенка.
