На околиці Майорщини стоїть охайна хатинка, оточена молодим садочком та яскравими квітами. До порогу будинку веде споришева стежка. Вже багато років, майже сім десятиліть, у цій хаті живе Віра Трохимівна Улянченко. Її життя нерозривно пов’язане з історією рідного краю. У спогадах про молоді роки є багато світлих сторінок, але є і болючі. То були непрості часи, люди не встигали оговтатися від одних випробувань та змін, як приходили інші.
ПРО ДИТИНСТВО
На початку 20 -х років минулого століття у Майорщині був великий радгосп, де вирощували худобу, були свині, коні та інша живність. При радгоспі були два двоповерхові гуртожитки, адже це була територія колишнього панського маєтку панів Гербанєвських. У цьому радгоспі працював ветлікарем Трохим Михайлович Миколаєнко, батько Віри Трохимівни. В свій час він здобув професію ветлікаря у селі Хомутець Миргородського району. Дуже любив тварин, завжди відповідально ставився до своїх обов’язків. І, звичайно ж, він був комуністом. У той час на такій посаді без партійного квитка ніяк не можна було. Мама Віри Трохимівни, Ганна Дем’янівна, працювала продавчинею у радгоспному магазині. Та в неї і вдома справ вистачало, адже у їхній родині підростало чимало дітей.
У 1936 році радгосп перевезли у Харківську область. Тата направили в районний центр, а це на той час був Пирятин. Туди ж переїхала і вся родина. А коли розпочалася війна, Трохима Михайловича не евакуювали разом із іншими родинами. Багато організацій, а тим більше – лікарня та її працівники тікали від фронту. А родина Миколаєнків залишилася. Спершу Трохим Михайлович лікував поранених коней. Тоді це був основний вид транспорту і для мирних жителів, і для військових. А коли вже німці почали наближатися до району, тато вирішив перебратися з родиною у село. Можливо, там буде безпечніше. У нього завжди із собою був лікарський портфель, там були ліки та якісь прості медичні інструменти. Якось старший син впіймав у полі пораненого коня і привів додому, попросив тата полікувати тварину. Так кінь і лишився у них, згодом дуже виручив родину.
У перші ж дні окупації фашисти показали своє чорне і жорстоке єство. Карали людей без провини, відбирали майно, залякували і принижували. У перші дні окупації були розстріляні комуністи, які залишилися в тилу ворога і про яких донесли поліцаям. Прийшли і за татом Віри Трохимівни. Карателі оточили село. Старші діти розуміли що відбувається, а молодші просто ховалися по кутках. 12 січня 1942 року тата розстріляли на очах найстаршого сина недалеко від дитячого будинку. Від такого горя у мами було сильне потрясіння, у неї відняло ноги. Віра Трохимівна добре пам’ятає події тих днів. Адже вони назавжди змінили життя їхньої родини.
Ще не раз фашисти показали свою жорстоку сутність.
Одного разу, пригадує Віра Трохимівна, їхнього односельчанина жорстоко покарали за кілька слів, сказаних необачно. Його повісили на воротах дитячого будинку біля старостату. На шию причепили табличку з “нагадуванням”, що треба скоритися німцям, а інакше – смерть! Так він висів 9 днів посеред площі. Віра Трохимівна на власні очі бачила, бо якраз носила молоко до родичів, і оминути ту місцину не могла. Заплющивши очі, пробігала, аби не дивитися.
Мама довго хворіла. Турботи про родину взяли на себе старші діти. Їх врятувало те, що було своє господарство – була корова, кінь. Діти справлялися, старалися в усьому допомагати мамі та один одному. Трудилися з малечку, доглядали за господарством та обробляли город. Найстаршому брату Анатолію тоді ледь виповнилося 16 років, як розстріляли тата. Але уже в грудні 1944-го його забрали на фронт. Повернувся він додому аж через 9 років, та й то не надовго, перевідався та й поїхав у Волгодонськ, там одружився, жив і працював.
Після звільнення від фашистів, почало потихеньку відроджуватися життя у селах та містах. Діти пішли до школи. Віра Трохимівна дуже любила навчання, любила читати книги. У школі була старанною ученицею. Але тоді були дуже скрутні часи. У їхньому класі навчалося 42 учні. І на увесь клас був лише один підручник. І ось одного разу учитель Дмитро Дмитрович Толочко заходить в клас і урочисто несе книгу. “Я сиджу тихенько за партою і думаю, хоч би мені дали цю книгу!” – розповідає нам Віра Трохимівна. Адже книга для неї завжди була дорогоцінним скарбом. І тоді – у дитячі роки, на які випали важкі випробування, і, звичайно ж, згодом, коли вона вже сама собі купувала книги, брала їх у бібліотеці, привчала вже своїх дітей та онуків любити книги. Увесь клас тоді із завмиранням серця чекав, кому ж вручить Дмитро Дмитрович книгу. “Даю книгу Вірі Миколаєнковій – як кращій учениці в класі!” Більшого щастя годі було і уявити! Книги супроводжують Віру Трохимівну усе життя. Навіть зараз вона багато читає, має просто феноменальну пам’ять. Можливо, не завжди пригадає, що було вчора, а ось що було багато років тому – добре пам’ятає. В її пам’яті, як у скарбниці, зберігаються імена тих людей, з якими їй доводилося зустрічатися і працювати, пам’ятає дати, які так чи інакше відіграли важливу роль у її житті.
Після закінчення школи вона мріяла поступити в Золотоніський педагогічний технікум. Але мама не підтримала цю ідею. Вона турбувалася, де донька буде жити, як буде харчуватися. Тож і наполягла, щоб Віра їхала на навчання до Березоворудського технікуму. Дітям, у яких були розстріляні батьки, там надавалися пільги – безкоштовний гуртожиток і харчування. Та ось професію зоотехніка Віра Трохимівна так і не змогла полюбити. Покинула навчання і повернулася додому.
ПРО МАЙОРЩИНСЬКУ ШКОЛУ-ІНТЕРНАТ
Трудовий шлях Віра Трохимівна почала з роботи в Майорщинській школі-інтернаті. Про історію цього закладу Віра Трохимівна може розповісти багато чого цікавого. Ще у далекому 1936 році, в будівлі колишнього панського маєтку братів Гербанєвських, відкрили дитячий будинок для безпритульних та сиріт. Для дітей тут завжди були хороші умови для проживання. А коли, починаючи з 1943 року, сюди стали привозити здебільшого дітей офіцерів та високих партійних працівників, то і взагалі все для дітей було найкраще. Але це вже пізніше. Одразу після звільнення від фашистських окупантів важко було усім. Нічого не вистачало. Діти спали по двоє на ліжках. Та якось швиденько все налагоджувалося. Для обездолених дітей старалися зробити хороші умови проживання, та і харчування старалися забезпечити як найкраще на той час. Віра Трохимівна працювала на кухні. Вихователі теж жили при дитячому будинку. Вихованню та навчанню дітей, які перебували у закладі, приділялося дуже багато уваги. Окрім звичних навчальних предметів, було багато позакласної роботи. Діти були зайняті цілий день. Дівчаток навчали шити та вишивати. Хлопчики трудилися в майстерні та на присадибних ділянках. У дитячому будинку навіть був організований дитячий духовий оркестр. Для цього привезли музичні інструменти та пошили костюми для виступів. Тодішній директор цього дитячого будинку – Василь Захарович Піддубний був для вихованців як рідний тато. Проводив з ними практично увесь свій час. Контролював, як іде навчальний процес, спілкувався і після уроків, міг з дітьми і у футбол пограти.
У 1954 році цей заклад змінив статус і став просто дитячим будинком. Як пригадує Віра Трохимівна, зміни торкнулися усього. Навіть меню для вихованців змінилося.А у 1968 році заклад знову чекали реформи, тепер тут приймали дітей з особливими освітніми потребами. Ще кілька разів Майорщинська спеціальна школа змінювала назву та статус, але суть роботи з дітьми з особливими потребами не змінювалася. Цей заклад і нині обласного підпорядкування, має хороше матеріальне забезпечення. Має гарні умови для проживання та виховання дітей, має хороших спеціалістів, які допомагають дітям соціалізуватися та розвиватися.
ПРО ПАНІВ ГЕРБАНЄВСЬКИХ
Віра Трохимівна Улянченко дуже любить читати книги, а особливо на історичну тематику. Дуже цікавиться вона і книгами та відомостями про рідний край. Має у себе книги, які видали місцеві автори-дослідники історії Гребінківщини. Її мама Ганна Дем’янівна багато розповідала про те, як жили у Майорщині раніше.
З великою цікавістю збирала вона перекази старших односельців про польську династію панів (усього 9 поколінь) – братів Гербанєвських, які колись мали тут маєток, господарювали на цій землі. Історія Гербанєвських почалась з того, що Льва Трохимовича Катерина II нагородила земельним наділом за участь у розгоні Запорізької Січі. Згодом брати-поміщики скуповували і тут у Майорщині,і в навколишніх селах землі. Безпосередньо у Майорщині почали розбудовувати родовий маєток. Спорудили великий дім та усі господарські будови. Дуже вдалим для Гербаневських був період, коли керуючим справами у їх господарстві був німець Беккер. Дуже толковий і розумний чоловік. Вмів рахувати і, головне – аналізувати, що приносить прибуток, а що ні. Але й самі господарі маєтку теж були завжди в курсі справ, що відбувалися у їхньому помісті.
Гербаневські за власні кошти збудували церкву та викопали ставок. На річці поставили млин. Словом, господарювали масштабно. Але ніколи не ображали своїх селян. А навпаки -завжди намагалися допомогти. Переказують, що колись був такий випадок, що блискавка вдарила в дах одного селянського будинку. Зайнялася пожежа і вигоріло сім хат. А трапилося це як раз у вересні, на свято Михайла. Пан, коли дізнався про трагедію, розпорядився збудувати селянам нові хати, і щоб вже до морозів родини перейшли у нові будиночки. Так і було зроблено.
І ще один випадок добре пам’ятають у селі, і переповідають нащадкам. Якось один працівник млина вночі захотів украсти два клумачки борошна. Бо мав велику родину, а працював лиш він, тож ледве стягували кінці з кінцями. Намолов борошна, повантажив на віз і хотів непомітно перевезти до своєї хати. Але на ту годину трапився сам пан, він якраз повертався додому з пізньої прогулянки. Звісно, що зупинився і почав розпитувати чолов’ягу, куди це він прямує. Той, звісна річ, перелякався, впав на коліна та й став проситися, щоб не карав його пан за цей злочин, бо ж вимушений був так зробити, щоб родина вижила у важку зиму. Та пан, вислухавши це, не покарав злодія, а навпаки, дав наказ керуючому допомогти родині. І взагалі, ще посварив свого управителя, за те, що допустив, що його селяни бідують.
ПРО РОДИНУ
Будинок, у якому зараз проживає Віра Трохимівна, будували вони разом із чоловіком Миколою Сільвестровичем. Вони познайомилися на початку п’ятидесятих років у клубі під час вистави, яку підготували учасники місцевої художньої самодіяльності. Історія їхнього знайомства нагадує давній ліричний фільм. Віра Трохимівна любила і дуже добре співала, і завжди з радістю поспішала до клубу на репетиції. Вони часто готували різноманітні виступи, концерти, вистави. Дівчина з дому завжди приносила вишиті рушники чи скатертини. В їхній сім’ї всі дівчата і мама гарно вишивали. Цього разу вона теж принесла цілий пакунок вишивок і після вистави їх забирала додому. А в той час Микола Сільвестрович – солдат строкової служби, прийшов у відпустку. Вистава йому дуже сподобалася. Не так та вистава, як красива кароока дівчина. Після концерту він вирішив з нею познайомитися. А вона все не виходила і не виходила із маленької кімнатки – гримерки. Він підговорив когось із артистів, щоб її погукали. А Віра Трохимівна одразу й не здогадалася, що той військовий з нею хоче познайомитися, думала, що хоче за брата спитати. Її старший брат Анатолій дружив з багатьма хлопцями. У них удома був патефон та велосипед, а на той час це була велика рідкість, тож у їхньому дворі завжди було багато дітвори. Взяла свій пакунок із вишиванками і сміливо вирушила, як виявилося потім, назустріч своїй долі.
Молодий чоловік спитав, як її звати і запропонував провести додому. Та де там! Віра не звикла до уваги хлопців, і не хотіла щоб її хтось проводжав. Та Микола Сільвестрович теж не хотів просто так “здаватися”, дуже вже йому сподобалася дівчина. Слово за словом та так і розговорилися. Він розповідав їй про свою службу, а вона – йому про роботу та про те, як вони готувалися до вистави. Виявляється, цієї зустрічі могло і не статися. Адже лише за щасливим збігом обставин Микола Сільвестрович отримав довготривалу відпустку із армії. Служив він у десантних військах. Під час навчальних стрільб на великому полігоні був присутній і маршал авіації О.Є. Голованов. Микола Сільвестрович відстрілявся на “відмінно”. Усіх, хто добре виявив свою військову майстерність, маршал викликав і особисто подякував. А командиру Миколи Сільвестровича наказав нагородити військового місячною відпусткою додому. Але наступного дня, ніби забувши, що вчора наказав маршал, Миколі Сільвестровичудали наказ збиратися і йти на інше завдання – пиляти ліс у Новгородську область. Але молодий вояка вже давно не був вдома і дуже хотів хоч кілька днів побувати у рідному селі, тож не побоявся і нагадав, що наказ маршала треба виконувати. Командиру вже нікуди було подітися, тож він і відпустив Миколу Сільвестровича у довгоочікувану відпустку. Бо ж служити йому довелося 3 роки і 7 місяців. Так і розпочалася їхня дружба, яка за кілька років розлуки, переросла у справжнє кохання.
Молоді люди писали листи один одному, розповідаючи кожен про свої новини і події у житті. Перший лист, який написав Микола Сільвестрович із армії Вірі Трохимівні, потрапив до рук мами дівчини. Вона його прочитала і віддала Вірі зі словами, що цей лист, мабуть, написав хороший хлопець, тож можна йому написати у відповідь. Таким чином, мама благословила їхню дружбу.
Пройшов час. Микола Сільвестрович повернувся додому зі служби і вони одружилися. Після служби він навчався у двохрічній будівельній школі у Полтаві. Тож, коли вони у 1956 році почали зводити будинок, то він уже багато чого вмів робити своїми руками і добре розумівся в питаннях будівництва і столярства.
У Віри Трохимівни була велика і дружня родина. Вони дуже підтримували один одного, бо з дитинства зазнали багато випробувань. Тож і у будівництві завжди допомагали один одному.
Микола Сільвестрович працював теж у школі-інтернаті, був учителем праці. Дуже любив свою роботу, старався, щоб його вихованці багато чого вміли, тож завжди намагався навчити кожного працювати і любити працю, щоб кожен міг себе забезпечити в подальшому дорослому житті.
Вони прожили не довге, але щасливе подружнє життя. Виховали двох доньок – Любов та Тетяну. Але підступна хвороба забрала у Миколи Сільвестровича спочатку здоров’я, а потім і життя. Чоловік тяжко хворів майже рік, а Віра Трохимівна не відходила від нього. Її серце краялося від безвиході, але допомогти коханому чоловіку вона нічим не могла. А він її лише заспокоював: “Це добре, що захворів я. А тобі, Віра, треба жити, дітей ростити…”
Він відійшов у засвіти, а Віра Трохимівна ще довго не могла опанувати себе. Та ці хвилювання завжди ховала глибоко в душі, бо треба було виховувати дітей, працювати, потім уже пішли онуки, правнуки. Їхня хата на околиці села, як центр всесвіту, притягувала усю родину. Віра Трохимівна найбільше любить, коли приїздять її рідні. Вона завжди чекає у гості доньок Любов та Тетяну з родинами, онуків – Олену, Марину, Олександра зі своїми сім’ями, правнуків -Дмитра, Марію, Дениса, Дмитра. А ще вона багато молиться аби у її рідних все було добре, було міцне здоров’я, успіхи у всіх справах та мирне небо над Україною.
