Вчора, 29 серпня, в Україні відзначали День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Цей день встановлено Указом Президента України від 23 серпня 2019 року № 621 для увічнення героїзму військовослужбовців і добровольців, котрі віддали життя за батьківщину. Збереження і гідне вшанування пам’яті полеглих захисників України є обов’язком держави і суспільства.
Ми хочемо розповісти про нашого захисника, Героя України Олега Рубана з Короваїв.
Президент України Володимир Зеленський 15 липня підписав указ про присвоєння молодшому сержанту Олегу Рубану звання Героя України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Найвищу держнагороду полеглому воїну присвоїли за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та самовіддане служіння українському народові. Олег Рубан народився та виріс у Сумській області. Під час антитерористичної операції його призвали до лав Збройних сил України. Після повернення з армії разом з дружиною Мариною оселився у селі Короваї, працювали молодята у столиці.
З початком повномасштабної війни Олег Рубан став на захист територіальної цілісності України: служив у 112 окремій бригаді тероборони. Спочатку разом з побратимами звільняв Київщину від російської окупації, брав участь у битвах за Бучу та за Ірпінь. Потім його бойовий підрозділ перевели в Донецьку область.
Загинув Олег Рубан 2 березня минулого року від кулі снайпера під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Ямпіль. В останню путь проводжали воїна у селі Короваї.
Торік у червні Олега Рубана посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Відзнаку урочисто вручили його дружині Марині та сину Єгору у залі засідань Гребінківської міської ради.
Про Героя зараз можуть розповісти нам лише рідні та побратими. Тому ми сьогодні спілкуємося з дружиною загиблого Героя Мариною Рубан.
– Доброго дня, пані Марино. Дуже вдячні, що погодилися поспілкуватися з нами на непрості та болючі теми.
– Доброго дня. Розповідати про Олега я можу довго, адже він – найкращий чоловік, найніжніший батько, найвірніший друг, чесна і справедлива, порядна людина. Я тільки встигла навчитися жити щасливо з ним, а ось без нього ще жити не навчилася…
– Пані Марино, розкажіть історію вашого знайомства. Як зародилося ваше кохання?
– Ми з Олегом – однолітки. Зустрілися, коли нам було по 20 років. Він родом з Сумщини, я – з Полтавщини. А познайомилися в Києві. Я працювала в ресторані, а Олег був у відпустці. Він був у цивільному, і я не знала, що він військовий. Ми зустрічалися два тижні. А потім Олег запитав, чи готова я його чекати з війни. Тоді він брав участь у АТО. Я мешкала в гуртожитку, а він наполягав, щоб я переїхала жити у квартиру, яку він зняв. Ми разом зробили ремонт і почали сімейне життя. Розписалися у столичному РАЦСі. Олег звільнився з війська та працював у групі швидкого реагування. Я з першого дня знайомства знала, що він – справжній, надійний, чесний. Він дарував квіти та робив подарунки. Причому квіти дарував і моїй мамі, коли вони зустрічалися. Мама теж працювала в столиці.
– Чоловік зразу знайшов спільну мову з вашими батьками?
– Мої батьки: мама Наталя і тато Іван в усьому нас підтримували. Вони відразу полюбили і Олега. Він їх називав «мама» і «тато». Ми часто їздили у село. А коли народився Єгорка, я переїхала жити до батьків, бо почалася війна…
– Повномасштабна війна вас застала у Києві?
– Так, я 29 січня народила сина у столичному пологовому будинку. Для Олега це був найрадісніший день життя. Він був щасливим. Йому сподобалося ім’я Єгор, яке запропонувала бабуся. Він сам взявся за оформлення Свідоцтва про народження. В мене в телефоні збереглося відео, як він ніжно торкається ніжок сина, коли вперше його побачив…А в лютому вже бомбили Київщину. Я, навіть, не знала, що Олег з перших днів війни вже записався в Київську тероборону. Я потім його запитувала, чому він це зробив? Олег казав: «Тому, що коли вони сюди прийдуть, будуть знущатися з тебе, і з малого». Тоді, обороняючи Київщину, навіть, попри небезпеку, він йшов вісім кілометрів пішки, щоб привітати мене з Днем народження… Я його кохала, кохаю і буду кохати…
– Ці почуття і досі тримають вас, дають сили і наснагу?
– Так. Мені знадобився цілий рік, щоб перестати чекати від нього смс чи телефонного дзвінка. Мій мозок не сприймав, що його вже немає. Я майже щодня ходила на його могилку, але не вірила в те, що він не повернеться. Він завжди, коли я проводжала його після відпустки, обіцяв мені повернутися. І я чекала, чекала, як обіцяла…
– А ваш синочок – це ваше продовження, ваша підтримка, ваша надія?
– Єгорка – це маленька копія Олега. Я вже бачу, що він демонструє риси характеру тата. Він лягає спати, як це робив Олег… Син в останнє бачив тата, як йому був рік. Ми з чоловіком вирішили похрестити малого на річницю і зібрати своїх друзів. Олег дуже переживав, що не відпустять його і майбутнього кума разом. Тоді, на другий рік війни, часто говорили, що ніякі свята не на часі. Та Олег всіх переконав, що він воює за те, щоб у його сина було свято. І всі рідні та друзі зібралися у церкві, а потім у Святковому залі, була і програма свята, і ведуча Тетяна Худолій. З тих хрестин і поїхав наш тато на війну. А вже через місяць його вбили…
Я пригадую, що він при останній зустрічі говорив мені: «Щоб не трапилося, знай, що я вас люблю і бережи себе і нашого сина». То зараз я й роблю все для того, щоб наш син мав усе. Але є те, чого я не в силах дати… Любові та підтримки тата. Як би мені хотілося, щоб тато вчив малого їздити на велосипеді…
– Пані Марино, ви теж навчилися водити автомобіль, сіли за кермо?
– Так, щоб нам з сином дістатися з села до міста, потрібно було викликати таксі, або когось просити, щоб підвіз. Тож виникла така необхідність – отримати права і самій водити авто. Тепер я саджу Єгорка в авто крісло і їду в справах в будь-яке місто, не чекаючи допомоги сторонніх. А останнім часом таких поїздок значно збільшилося, добре, що я це сама можу вирішувати.
– Ви говорите про справи, що стосуються увіковічення пам’яті про вашого чоловіка ?
– Так. Коли я себе опанувала, зрозуміла, що треба щось робити. Так не повинно бути, смерть мого чоловіка за свою державу не марна. Про нього повинні знати і в нашій громаді, і на його маленькій батьківщині, і в Україні. Після похорону до нас на поминальні дні приїздили побратими Олега. Я скільки почула історій з війни про свого чоловіка. Набагато старші воїни поважали його за відвагу та сміливість, дякували за врятовані життя. Це ще більше підкріпило моє бажання боротися за нього. Це вже була моя війна…
– Марино, з чого почалася та «війна»?
– Сім’ї загиблих героїв з самого першого дня, коли до них дійшла страшна звістка, стикаються з несправедливістю і болем, з черствістю людською. Спочатку треба мобілізувати всі сили, щоб забрати свого воїна додому, щоб мати змогу віддати йому останню шану. Найстрашніше для рідних – прийняти цю страшну правду та якось почати з цим жити. А потім потрібно збирати документи, складати електронні звернення, писати листи та смс, щоб добитися увіковічення пам’яті про Героя. Мені разом з свекром вдалося підняти питання встановлення меморіальної дошки з ім’ям Олега Рубана на фасаді школи, де він навчався, в селі Штепівка Лебединського району Сумської області. За кошти громади та табличка була виготовлена та встановлена. Я їздила на урочисте відкриття меморіальної дошки.
У нашій громаді я чула багато пояснень від людей, що Олег – не наш земляк. Народився не в Гребінківській громаді. Я всім доводжу, що він жив тут, у Короваях похоронений, тут зростає його син. Він загинув у 25 років за те, щоб ми у своїх громадах могли спокійно жити… У нашому селі на честь Олега назвали вулицю. У Гребінці на Алеї Слави встановлено портрет мого чоловіка. Я сподіваюсь, що й у місті назвуть вулицю ім’ям Олега Рубана.
Разом з Олеговими побратимами вдалося зібрати документи, щоб подати клопотання про його відзначення державними нагородами посмертно. Літом того року чоловіка нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Ми з Єгоркою отримували татову нагороду у міській раді. Потім на офіційному інтернет-представництві президента України у розділі електронні петиції ми зареєстрували звернення про надання звання Героя України посмертно Олегу Рубану. Я зверталася до всіх, хто його знав і не знав, розповідала про його подвиг, просила, щоб люди проголосували за цю петицію. Допомогла мені в цій роботі Таня Худолій, яка колись була ведучою на хрестинах Єгорки. Я і вдень, і вночі не випускала телефон з рук. Телефонувала рідним і знайомим, друзям, надсилала смс. Наша петиція набрала необхідну кількість голосів. Цього літа Президент підписав указ про присвоєння моєму чоловікові звання Героя України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
– Пані Марино, які завдання тепер ви ставите перед собою?
– Зараз найбільше моє завдання – виростити сина. Він мене тримає на цьому світі… В мене є заради кого жити… Сподіваюсь, що він буде схожим на тата…
