Вимушені переселенці із Сумщини – Марина та Леонід із родиною вже втретє переїздять, щоб врятуватися від війни. Зараз вони намагаються облаштувати собі житло у Тополевому.
Мешкають поки що разом із родиною сестри. Але у старостаті знайшли тимчасове житло для родини із Сумщини. Поки що це лише стіни та занедбаний двір – тут давно ніхто не проживає. Але працьовиту родину, яка врятувалася від пекла війни, це не зупиняє. Вони налаштовані оптимістично. Саме село та люди, які в ньому проживають, новим мешканцям дуже сподобалися. Вони мріють облаштуватися тут, і вже нарешті почати забувати жахи війни, які пережили на Білопільщині.
Великою родиною вони багато років жили у селі Волхвине, Білопільського району, за 100 метрів від росії. До 2014 року вони вільно ходили через кордон, бо мали там багато рідні. Ті – теж приходили сюди, з радістю спілкувалися, із великим задоволенням купували наші товари та різні продукти. Здавалося б, нічого ніколи не зміниться… І ось навесні 2014 року з того боку посипалися якісь незрозумілі звинувачення, погрози. Рідня віддалялася, але продовжували спілкуватися, бо ще жеврів той родинний вогонь, що колись об’єднував, а тепер затухав, від студеного північного вітру. А у 2015 році родинні стосунки геть розірвалися, кордони закрилися, спілкуватися стало геть не можливо.
Марина та Леонід виховували дітей, працювали, облаштовували дім. Аж поки у 2022 році рашисти не вирішили реалізувати свій жорстокий план по знищенню нашої нації. Пан Леонід розповідає, що напередодні вторгнення зі сторони сусідньої держави ні вдень, ні вночі не затихав гул машин. Це вже потім мирні жителі українських сіл і містечок дізналися, що то були рашистські танки та інша важка техніка. 24 лютого, рано вранці, окупанти розпочали масований обстріл. Мирні жителі рятувалися як могли, але не могли повірити, що це відбувається насправді. За кілька хвилин зникло світло, зв’язок, інтернент. Жителі села Волхвине, а разом з ними і Леонід та Марина з родиною опинилися в окупації, і самі не зрозуміли коли. Неподалік за селом окупанти встановили свій блок пост, але машини пропускали. Так родина Марини та Леоніда змогли не один раз вивезти якісь речі, а потім і самі виїхали на більш безпечну територію. Пригадують, як їх тоді приїхало до невеличкої батьківської хати у Білопіллі шістнадцятеро. Потім розселилися по орендованих будинках. Але й тут спокою не знайшли. Ворог став нещадно бомбити мирні села та міста Сумщини. Територія, на якій вони оселилися, підлягала примусовій евакуації. Прильоти були ледь не щодня. То там, то тут, прилітали каби, знищуючи все живе навколо. Тож родині не залишалося нічого кращого, як покинути рідну Сумщину і шукати прихистку десь в іншому місті. Так доля закинула їх до нас, на Гребінківщину. Уже кілька місяців вони мешкають у Тополевому. Пані Марина працює на громадських роботах у старостаті. Але завжди допомагає їй її чоловік, вони звикли долати усі труднощі разом.
— Таких людей, як Марина та Леонід, дуже хочеться підтримати, – розповів нам староста Тополівського старостинського округу Володимир Бондар, – вони не цураються будь-якої роботи. Труднощі не озлобили їх, а, навпаки, змусили легше, здається, сприймати випробування. Багато біди випало їхній родині. Вони втратили дім, але не хочуть втрачати Батьківщину, і так хочеться зробити усе можливе, щоб вони не втратили віру у добро. Ми звернулися до усіх мешканців нашої громади з проханням допомогти облаштувати житло цим людям. Щира подяка усім, хто відгукнувся. Багато потрібних речей передали, меблі, техніку. Тепер ми хочемо допомогти родині облаштувати тимчасове житло.
Леонід розповів нам, що його не лякає те, що доведеться зробити капітальний ремонт будинку. Головне – це спокій та тиша. Вони лише не так давно перестали лякатися гучного шуму. А ще довго відчуватимуть наслідки контузій, які отримали чи не всі мешканці прифронтової Сумщини.
— Дуже вдячні людям, які відгукуються на нашу біду, приносять і привозять речі, діляться продуктами. – говорить пані Марина, — я стараюся триматися, не плачу вже, бо якось прийшло усвідомлення того, що цим нашій біді не зарадиш. Але коли чужі люди приносили чи привозили речі – пралку, диван, телевізор та інше необхідне для життя, не можу стримати сліз…
Історія Марини та Леоніда – це історія тисяч українських родин, яких війна змусила залишити рідний дім. Втрата дому – це болюча рана, але справжня Батьківщина живе в серці, і її неможливо забрати обстрілами та окупацією.
Попри всі випробування, ця родина не зламалася. Вони продовжують боротися за своє життя, за майбутнє дітей, за право жити на рідній землі. Їхній приклад – це втілення незламності українського духу.
Жителі Тополевого, як і вся Україна, довели, що людяність і добро сильніші за будь-яке зло. Завдяки спільним зусиллям небайдужих людей, родина Марини та Леоніда поступово знаходить новий дім. І хоча шлях до спокою ще довгий, головне – вони не самі. З приходом тепла, Марина та Леонід готуються садити город. Бо разом з іншими речами, привезли із Білопілля сумську картоплю.
Війна забрала в них стіни рідного дому, але не змогла відібрати віру в добро, силу працювати й будувати нове життя. Це ще раз доводить: поки ми разом – ми непереможні.
