Ось уже кілька місяців Валерій Вікторович Бугай з Майорщини лікується після тяжкого поранення, яке отримав у ближньому бою із рашистською ДРГ на Донеччині.
“Найстрашніше вже подолали”, — говорить схвильовано його дружина Світлана Іванівна. В короткі проміжки відпочинку між інтенсивним лікуванням у госпіталі боєць Валерій Бугай повертається у рідну домівку у Майорщину. У будинок, де мешкає його дружня родина – кохана дружина та люблячі діти – син Валерій та донька Дар’я. Тут для нього – найкраща реабілітація. Як тільки надворі потепліло, посеред двору, у тіні старого дерева, поставили зручне ліжко і поранений тато може відпочивати і набиратися сил. Але, як зізнався сам Валерій, без діла він сидіти не хоче і не може. І хоча від отриманих травм важко рухатися, біль інколи стискає тіло лещатами, але все ж він хоче знову щось майструвати, лагодити, бути у вирії всіх домашніх справ. Добре, що син Валерій теж має такий же неспокійний характер і в усьому підтримує батька. Хоче навчитися різним ремеслам, умінням від батька. Якщо виникає потреба кудись з’їздити, син сідає за кермо, а батько – поруч. Світлана Іванівна хоче, щоб чоловік побільше відпочивав та дбав про здоров’я, адже після такого тяжкого поранення ще довго доведеться лікуватися. Та Валерій, якщо відчуває полегшення і силу, намагається бути корисним і працювати. Не так давно, знову взяв до рук зварювальний апарат, і, сидячи, зварив те, що запланував.
Просто не може сидіти, склавши руки. По силі працює, і це дає йому енергію і наснагу до життя. Мабуть, більше починаєш цінувати життя, звичні обов’язки, коли опиняєшся на межі життя і смерті. Тепер хочеться жити і працювати ще з більшим натхненням.
У дворі, де тепер мешкає родина, колись жила їхня бабуся Ганна Йосипівна Панченко. Поступово молоде подружжя обживало подвір’я. Добудували дім, щоб було зручніше та затишніше, щоб усім вистачало місця. Працюють над цим і зараз, бо ж у своєму дворі завжди хочеться щось змінити, покращити, перебудувати. Дружина з донькою дбають, щоб і на подвір’ї і в домі було затишно і гарно, садять квіти. А тато і брат виготовляють із металу та дерева різноманітні прикраси для двору і будинку. Звичайна українська родина, жила звичайним життям. Аж поки не увірвалася на нашу землю жорстока війна. Для Валерія Вікторовича війна розпочалася ще багато років тому. Та свій шлях військового розпочав із проходження строкової військової служби, яку проходив у “Десні” Чернігівської області і був танкістом. Після цього повернувся у рідне село. Працював зварювальником, тоді ще у колгоспі “Мрія” у Сліпорід – Іванівці. Познайомився із Світланою і згодом вони одружилися, у них народилися діти.
З початком АТО Валерія знову призвали до війська. З 2015 до 2016 року ніс службу у десантно-штурмових військах, у 81 бригаді. Їхній батальйон базувався неподалік Костянтинівки, що на Донеччині. Брав участь у боях в Авдіївській промзоні, неподалік Зайцевого та інших населених пунктів. Був гранатометником. Коли повернувся після АТО додому, сказав дружині якусь доленосну фразу: “Треба обов’язково стати на облік у військомат, бо якщо розпочнеться повномасштабна війна, нас перших викличуть…”Минуло небагато років, і до України прийшла велика біда, росія розпочала повномасштабну жорстоку війну. І слова Валерія Бугая справдилися. Усіх, хто мав військовий досвід, хто брав участь у АТО, ООС призвали на захист Батьківщини першими.
Валерій пригадує, як у перші дні повномасштабного вторгнення він потрапив в одну бригаду із Олександром Назарком. Героєм, який загинув у боях на Донеччині. Валерія разом з іншими побратимами спершу направили в Донецьку область. Там, неподалік Горлівки, вони тримали позиції більше трьох місяців. Потім його перевели у 72 -у бригаду, з якою він зайняв позиції під Кураховим, неподалік Мар’їнки, а згодом їх перевели у Павлівку, що теж на Донеччині. Саме там, під час чергового бойового завдання Валерій і отримав тяжке поранення у бою. Вони зайняли позицію у лісосмузі і вели спостереження за ворогом у сусідньому населеному пункті. І ось посеред ночі на них вийшла ворожа дрг. Зав’язався ближній бій. За кілька хвилин все затихло. Але Валерій відчув нестерпний біль у бедрі. Автоматна черга пронизала йому ногу, зачепила внутрішні органи. Кровотечу вдалося зупинити. Але як вибратися з цього пекла, він не уявляв. Тим більше, що їх було на цій дальній позиції лише троє, і двоє отримали поранення. Валерій, уже попрощався із життям, але побратими не залишили їх у біді. Десь о 2 – й годині ночі до них прибула наша БМП, і забрала з цієї позиці. Валерію надали першу медичну допомогу і переправили в госпіталь, спочатку у Покров, що на Донеччині. А вже згодом у Дніпро, а потім – у Київський військовий госпіталь. Переніс декілька складних операцій. І саме у Київському військовому госпіталі, напередодні Дня захисника, їх відвідав Президент України Володимир Зеленський і вручив нашому землякові годинник на згадку про зустріч.
Із перших днів дружина Світлана була поруч, вона не давала бійцю втратити віру в себе, свої сили, допомагала долати усі труднощі, розраджувала, підтримувала. Завдяки цій силі родинної підтримки, молитвам рідних, Валерій поступово одужує. Так, цей шлях важкий, але крок за кроком, з підтримкою рідних та допомогою кваліфікованих медиків, які трапилися на шляху одужання нашому герою, Валерій буде повертатися до нормального життя.
Зараз, коли так вимушено у нього з’явилося багато вільного часу, Валерій спілкується зі своїми бойовими побратимами, друзями. А головне, він сам випромінює впевненість і оптимізм. Воїн, який на власні очі бачив пекло війни, говорить, що війна незабаром закінчиться, сам не втрачає оптимізму і нас закликає вірити у Перемогу!
