З перших днів повномасштабного вторгнення в наше місто почали приїздити мешканці тих територій, де почалися бойові дії. Ці люди знаходили тут підтримку, прихисток, отримували допомогу. Багато хто вже зміг повернутися додому, у деокуповані райони. Там хоч і зберігається постійна загроза, але вже не ведуться такі активні бойові дії, як на Донбасі. Марія Іванівна Світлична з Костянтинівки, дуже хоче повернутися у рідну домівку, але не може. Дім розбомбили…
Рівно рік тому, на почату березня 2022 року їй запропонували виїхати з міста, яке вже потерпало від ворожих обстрілів.
— Мені подзвонили о шостій ранку, і запропонували виїжджати на безпечнішу територію, – розповіла Марія Іванівна, – часу на роздуми не було. Треба було швидко вирішувати. Я подзвонила своїм донькам. І вони обидві сказали, що мені обов’язково треба їхати.
У Марії Іванівни, як і у сотень тисяч таких як вона вимушених переселенців, не було багато часу на збори. Та й можливості такої взяти із собою багато речей не було.Так вже склалася доля, що Марія Іванівна приїхала у Гребінку.
Марія Іванівна має добру щиру душу, вона енергійна і небайдужа. За цей час, що проживає у нашому місті, потоваришувала з багатьма гребінківцями. Частенько відвідує заходи, які проводяться у нашому краєзнавчому музеї.
Марія Іванівна народилася і росла у далекій Читинській області. Але коли їй виповнилося 21 рік, вона приїхала у Донецьку область. Згодом закінчила курси зварювальників і влаштувалася на завод працювати. В Костянтинівці налічувалося 33 підприємства, з яких 11, як тоді говорили, союзного значення, 2 республіканського, 6 обласного, 7 місцевого, 7 промкооперативних.
Долі десятків тисяч жителів були нерозривно пов’язані з трудовою діяльністю на заводах. На них працювали цілі покоління костянтинівців, складалися трудові династії. Найбільш потужним був завод “Автоскло”, що спеціалізувався на виробництві скла для автомобільної та авіаційної промисловості, дзеркального, високоміцного і вітринного скла.
Завод “Укрцинк”, на якому багато років пропрацювала Марія Іванівна Світлична, був одним із найбільших заводів кольорової металургії. Уявляєте, яке це велике місто з потужними виробництвами. А тепер усе це руйнується, знищується рашистами.
Марія Іванівна не може без хвилювання розповідати про місто, яке стало для неї по – справжньому рідним. Вона жила там із молодих років, аж до тепер, поки кляті рашисти не прийшли на нашу землю і не зруйнували її дім. А ще багато будинків інших мирних і ні в чому не винних людей, а ще сотні і тисячі підприємств, доріг, мостів та всього іншого, що роками споруджувалося трударями. Там і досі мешкають її доньки Тамара і Люба з родинами, дорослі онуки зі своїми сім’ями. Війна у їхні оселі прийшла ще у 2014 році. Але тоді Збройні Сили України звільнили їх від загарбників. Тепер же жителі Донбасу знову потерпають від обстрілів. Донька Люба разом з родиною займалася бізнесом. У них було кілька магазинів у Бахмуті, що всього лише за кілька кілометрів від Костянтинівки. Уявіть собі, що тепер там з тими магазинами та й з усім Бахмутом…
Жінка розповідає, як жила вона в Костянтинівці раніше. Оскільки працювала на небезпечному виробництві та ще й була газоелектрозварювальником, то змогла вийти на заслужений відпочинок у 50 років. Але працювати не покинула. Тож її загальний трудовий стаж зварювальника налічує майже пів століття. У свій час забрала вона із далекого краю і свою маму, тож доглядала її, перебуваючи на заслуженому відпочинку. Була у її родини і невеличка дача поблизу міста, з городом і садком. Там теж любила проводити час та працювати ця невтомна і активна жінка. Тепер усе це знищено. Але у тому великому і красивому місті мешкають її найрідніші люди. Щодня вони зідзвонюються, якщо є така можливість. Доньки розповідають, як ховаються від обстрілів, як підтримують один одного, допомагають нашим захисникам. Часом сидять без світла і води, на вогнищі готують їжу, добре, що є такі відважні люди-волонтери, які привозять у такі небезпечні міста і села продукти харчування та інше необхідне.
А Марія Іванівна розповідає їм про те, як ось уже рік живе далеко від дому. Але їй тут добре, вона зустріла нових друзів, небайдужі люди допомагають їй та таким як вона – вимушеним переселенцям.
– Хочу подякувати усім, хто мене підтримав і допомагає, – говорить Марія Іванівна Світлична, — дякую керівництву міської ради, усім добрим людям, благодійним організаціям, господарям квартири, сусідам, працівникам Гребінківського міського будинку культури, і особисто Людмилі Андріївні Безвиненко,працівникам , Гребінківсь-кого терцентру, медичним працівникам, і, зокрема, Катерині Іванівні Орос – лікарю з добрим серцем і щирою душею, яка допомагає мені лікувати недуги. Завдяки усім добрим людям, ми, переселенці, почуваємося у безпеці, маємо що вдягнути, що поїсти, маємо дім.
Марія Іванівна – великий оптиміст, своєю енергією вона заряджає і надихає не опускати руки, бути активним. У свої поважні роки, вона хоче ще комусь допомогти, обіцяє садити квіти на якійсь міській клумбі, залюбки допоможе тому, хто потребує такої допомоги. Але бувають моменти, коли вона, усвідомлюючи що з нею трапилося через війну, тихо заплаче і помолиться про мир і спокій для своїх рідних, для усієї нашої України.