29 квітня 2024 року, на Луганщині, поблизу Макіївки, загинув наш земляк, мужній воїн Олександр Миколайович Мартиненко. Минув рік важких роздумів, прийняття, переживання. Час не лікує рани, він просто дає змогу змінити прийняття втрати, адже ця рана буде болючою довгі роки…
Він народився 30 серпня 1971 року в затишному містечку Гребінка. Змалку – активний, допитливий, закоханий у спорт. Ця любов провела його через роки: від шкільних тренувань до навчання в Івано-Франківському спортивному технікумі, де він став тренером з гандболу. Як раз тоді у Гребінці активізувався розвиток гандболу. Багато хлопців, випускників були настільки захоплені цією грою, що вирішили займатися спортом професійно. Домовилися і поїхали вступати до Івано – Франківського технікуму. Але мрія здійснилася лише у Олександра. Він так прагнув цього, що зміг переконати і приймальну комісію, що заслуговує бути тренером. Адже вже з молодих років було видно, що має неабиякі лідерські здібності, має характер. І якщо вже поставив собі якусь ціль, то докладе усіх зусиль, аби мрія здійснилася. Навчання у технікумі йому дуже подобалося, він і там активно займався спортом. Прямо із навчального класу його призвали на строкову службу. Але через два роки Олександр Мартиненко знову повернувся у стіни спортивного закладу, щоб завершити навчання та здобути омріяну професію.
Його життя було сповнене руху, змагань. Після навчання повернувся у рідне місто. Спочатку працював інструктором по спорту у Локомотивному депо. Брав активну участь у спортивному житті міста, виступаючи в численних змаганнях з гандболу. Був час, коли на залізничних підприємствах велику увагу приділяли оздоровленню працівників, їхньому змістовному відпочинку. Чи не на кожному підприємстві були такі фахівці, які збирали однодумців, тих, хто любив спорт, допомагали їм розвиватися. Це допомагало об’єднувати колектив, підтримувати здоровий дух, фізично і морально триматися. Але згодом, такі ініціативи згасали, на ці витрати почали виділяти все менше і менше коштів. Олександр вимушений був змінити професію. Працював на будівництві у Києві. В цей час, наприкінці 90-х років Олександр познайомився із Аллою. Між ними виникли теплі почуття, які згодом переросли у кохання. Молоді люди одружили-ся і стали спільно будувати своє майбутнє. У 2002 році у них народився син Іван. У родині також зростала старша донька Алли від попереднього шлюбу – Аліна. Олександр та Алла усіляко підтримували захоплення доньки, особливо заняття спортом. Олександр часто приходив на тренування, вболівав на змаганнях. Адже, де б не працював чоловік, спорт був справою його життя.
У 2022 році, коли війна постукала в кожну українську оселю, Олександр, не вагаючись, став до лав захисників. 2 травня він сам пішов у військкомат – і з того дня розпочалося для Олександра та усієї їхньої родини важке випробування розлукою та війною…
Спершу Олександра направили у навчальний центр для мобілізованих на Київщині. Дружина Алла пам’ятає, як вирішила поїхати до нього, провідати та повезти домашніх смаколиків. Приготувала те, що він любив, а теща наварила вареників. Дорога була непростою, адже довелося добиратися маршруткою з пересадками. Та Олександр приїхав зустрічати дружину до траси. Здається, вони так не хвилювалися обоє у житті. Алла їхала і боялася прогавити зупинку. А Олександр стояв і вдивлявся у проїжджаючі машини, щоб зустріти рідну людину. Зустріч вийшла дуже хвилююча. Маршрутка зупинилася, серце здається вилітало із грудей, коли Алла побачила чоловіка. Вони зустрілися і обнялися, так наче не бачилися багато років. Так і стояли, обнявшись, зі своїм спільним смутком вимушеної розлуки, яку принесла війна у багато родин.
Таких хвилюючих коротких зустрічей було не багато. Згодом його перевели на інший напрямок. Їх перекидали на найгарячіші напрямки фронту – Часів Яр, Купянськ та інші. У грудні 2023 року вкрай виснажених і втомлених, їх вивели з передової і відправили у Київську область для того, щоб військові трішки перепочили, набралися сил. Але війна не дає часу на відпочинок. Довгої відпустки не вийшло. Лише на кілька днів Олександр приїхав у Гребінку до рідних. У квітні 2024 року їх перевели на Луганщину. Там як раз були важкі бої, рашисти посилили наступ, і нашим захисникам доводилося з великими зусиллями тримати оборону. Алла пригадує, як 27 квітня ще вдалося переговорити по телефону, а вже більше Олександр не виходив на зв’язок. Рідні чекали звістки від нього, але так і не дочекалися…
Життя Олександра Мартиненка обірвалося на полі бою. Минув тяжкий рік втрати найріднішої людини.
Наш земляк з честю виконав обов’язок щодо захисту своєї держави і до останнього подиху залишився вірним присязі, Українському народу і державі. Його більше нема серед нас. Але він є у кожному подиху його сина, у кожному погляді дружини, в кожній краплі дощу над рідною Гребінкою. Він у тиші поля, де впав. У пам’яті друзів. У нашій вдячності і пам’яті. Його подвиг, мужність та відданість Україні назавжди залишаться в серцях рідних, друзів і всіх, хто його знав.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Фото із родинного архіву.
