Завжди з великим захопленням спілкуєшся з подружніми парами, що прожили разом багато років. З перших хвилин розмови розумієш, що лише коханню все під силу. І коли через роки не зникли ніжні погляди, обійми, повага і взаєморозуміння, значить любов ніде не поділася.
У родині Стеценків – то кохання з першого погляду, юнацьке, справжнє, раз і на все життя. Так буває! Ніна Іванівна та Анатолій Олександрович точно про це знають. Вони вже разом більше 60 років, 57 років у шлюбі. Після свого золотого весілля будуть зустрічати діамантове. А міцніше за той діамант нічого в світі не існує.
Анатолій Олександрович та Ніна Іванівна народилися і зростали у Гребінці. Батько Анатолія – Олександр Мефодійович працював вчителем у Гребінківській середній школі №1. Син Анатолій теж пішов у перший клас цієї школи. З дитинства хлопець разом з батьком опановував радіосправу. І та любов до техніки, вміння власними руками відремонтувати радіоприймач переросла у захоплення. Анатолій, ще навчаючись у десятому класі школи, пішов працювати на електростанцію, що функціонувала у Гребінці. І колись, повертаючись з роботи, зустрів красуню Ніну. Вона навчалася у Гребінківській ЗОШ №3. “Я їхав з роботи з другом, а вона йшла зі школи”, – згадує Анатолій Олександрович. А Ніна Іванівна додає : “Я десятий клас якраз закінчувала, а він йшов з товаришем. А той товариш зі мною в одній школі вчився. Так і познайомилися. От вам і кохання з першого погляду на все життя”. Закохані розлучилися, бо Анатолій пішов служити.
Знання радіосправи стали в нагоді Анатолію Олександровичу і на службі в армії. Після учбового центру у Харкові юнака відправили проходити службу у радіотехнічні війська у Польщі. У закордонній військовій частині, де служив наш земляк, трапилася позаштатна ситуація – вийшов з ладу локатор. Ні працівники, ні спеціалісти, ні командири не змогли знайти причину несправності. Анатолій Олександрович визвався допомогти і відремонтував локатор. Чим заслужив повагу від військового керівництва та товаришів по службі. Була вирішена і майбутня професія талановитого юнака.
Він вступив до Московського інженерно-фізичного інституту, що займався дослідженнями в області ядерної фізики та енергетики. На території МІФІ знаходився науково-дослідницький реактор басейнового типу. Університет мав тісні зв’язки з державною корпорацією з атомної енергії та Міжнародним агентством з атомної енергії. Тому студенти завжди працевлаштовувалися на підприємства атомної енергетики. Сестра Анатолія Олександровича працювала в інституті медичної радіології АМН СРСР, що знаходився в Обнінську. Тож і Анатолій Іванович почав працювати на Обнінській АЕС, що за 100 кілометрів від Москви. Це перша у світі промислова атомна станція, підключена до єдиної електроенергетичної системи. Наш земляк був майстром системи управління захисту реактора.
А його кохана Ніна після закінчення школи вступила до столичного вузу, навчалася на факультеті іноземних мов. Спочатку закохані переписувалися. Зустрічалися у рідній Гребінці, коли приїздили на канікули чи у відпустку. А вже потім Ніна Іванівна поїхала до коханого в Обнінськ. І вже більше вони не розлучалися.
Першого травня 1966 року молодята стали на весільний рушник. Пригадують, що того дня було дуже вітряно. Але радісно і святково на душі!
Ті життєві вітри часто будуть “штурляти” молоде подружжя по стежинах долі, та вони ніколи не пошкодують, що Бог поєднав їхні серця. Витримають всі випробування, тримаючись за руки.
В Обнінську молодятам дали двохкімнатну квартиру, там у них народилася донечка Іринка. Щасливе подружжя разом обживало своє сімейне гніздечко, працювали та займалися спортом. Анатолій Олександрович – високий та статний чоловік, полюбляв ігрові види спорту, був членом збірної області з гандболу.
Та коли через клімат у дружини виникли проблеми зі здоров’ям, вирішив залишити улюблену роботу та команду. Родина мріяла повернутися в Україну. Для спеціаліста з атомної енергетики знайшлося місце на Чорнобильській АЕС. Сім’я затіяла складний обмін квартир. Спочатку помінялися на житло в Кіровограді, а вже потім – на трикімнатну в Прип’яті. Ніна Іванівна влаштувалася на роботу в міський відділ освіти. Анатолій Олександрович став начальником служби системи управління і захисту реактора. Молоде місто для молодих родин було щастям. Зростала донечка, гарно навчалася, мріяла бути педагогом, як мама. Здобула вищу освіту, стала викладачем іноземних мов. А закохалася в чудового хлопця Сергія, що пов’язав своє життя з атом-ною енергетикою, як її тато.
Те ідеальне життя родини перервалося саме в День весілля донечки Іри… Саме 26 квітня 1986 року вибухнув 4 реактор на Чорнобильській АЕС. З нагоди весілля доньки батько взяв короткотривалу відпустку. До Прип’яті приїхали всі родичі з Гребінки, друзі, куми. Анатолій Олександрович ще 27 квітня – іменинник. Діти так підлаштували весілля, щоб татові був сюрприз. Та й дату весілля всі запам’ятають…
Так і сталося… Ту дату запам’ятала не лише родина Стеценків … 26 квітня запам’ятав весь світ…
…Та найбільше зараз приголомшує те, що “високе керівництво” довго не сповіщало українців про небезпеку. Стеценки мешкали у першому мікрорайоні Прип’яті, за 3 км від ЧАЕС. В ніч на 26 квітня Анатолій Олександрович бачив спалахи над реактором, чув вибух. Вранці всі знали про аварію, та відміняти ніякі заходи не дозволили. Ще й весілля дітей мали знімати столичні репортери, адже показово воно мало стати “на прохання партії” безалкогольним. Саме тоді ухвалили постанову “Про заходи щодо подолання пияцтва і алкоголізму, викорінення самогоноваріння”, що в народі отримала назву “сухий закон”. По всій країні почалася антиалкогольна кампанія, в рамках якої закривалися лікеро-горілчані магазини, виробництво алкоголю різко скоротили, а купити його можна було тільки у певні години. З пияцтвом боролися великими штрафами, звільненням з роботи і виключенням з партії. У тренді були безалкогольні бенкети та весілля. Молодята Сергій та Ірина з Прип’яті мали відіграти таке трендове весілля у кафе. І вони його грали… Зі сльозами на очах… Всі відчували небезпеку і жах…
Зразу після весільного столу … почалася евакуація. Рідні потягом поверталися до Гребінки. А Анатолій Олександрович мусив повертатися на роботу…
Але те весілля доньки врятувало його від великої дози опромінення та від суду…
Доля не раз випробовувала родину Стеценків. Отримана радіація вплинула на здоров’я кожного. Та вони завжди трималися один за одного, підтримували і пробачали, раділи і горювали, працювали і відпочивали. Все робили разом.
Після Чорнобиля родина переїхала до столиці. Але рідну Гребінку ніколи не забували. Завжди приїздили у батьківський дім у відпустку. На пенсії, взагалі, приїзди стали частішими і довшими. Донька з зятем теж люблять бувати у Гребінці, хоч давно мешкають у Німеччині. Онука Катруся – теж жителька Берліну, там зростає і правнучка Варя.
27 квітня родина Стеценків святкувала 80-річний ювілей Анатолія Олександровича. Влітку приїдуть діти з-за кордону. Знову всі зберуться за родинним столом. Їх двір по вулиці Островського потопає в квітах та зелені. Неймовірна краса для ока і душі! Адже тут живе кохання, справжнє кохання на все життя!
