19 вересня – День визволення Гребінківщини від фашистських загарбників
Уже багато років Олексій Кирилович та Ніна Олексіївна Цимбали мешкають в Гребінці, тут вони разом будували дім, виховували дітей, тепер з радістю чекають і зустрічають онуків. Але спогади про обпалене війною дитинство не дають спокою. Часто нагадують про себе, а тим більше зараз, коли Україна знову у вогні, лежать на душі тяжким тягарем…
Олексій Кирилович народився і виріс у невеличкому селі Загребеллі, що від Гребінки відділене лиш річкою. У будинку, де проживала давно родина його батька, їх і застала Друга світова війна. Олексій Кирилович народився у 1935 році, тож ті тяжкі часи він добре пам’ятає. А ось про батька спогадів мало. Воно і не дивно, адже у 1939 році батько лише повернувся із фінської війни. Встигнув вивчитися на ветеринара у Ірклієві і зовсім трішки попрацювати у колгоспі “Колос”. І в той же час, такі як і він, колишні воїни, він повинен був по 2 – 3 місяці відбувати так звану “тер частину”. А це означало, що у призначений час він від’їздив з дому на кілька місяців у найближчу військову частину, і там проходив навчання. Найближче тоді була військова частина у Великій Кручі, де базувалася Чапаєвська дивізія. Коли війна прийшла на територію України, він як раз був на цих військових навчаннях. Тож прямо з того військового полігону їх і відправили на фронт. Мама випадково дізналася, що чоловік уже на вокзалі, побігла туди, щоб попрощатися. І , як виявилося, на завжди…
Батько перед самою відправкою вийняв з кишені та передав жменьку цукерок “подушечок”, а так, як він курив, то вони пахли тютюном. Цей останній гостинець від батька запам’ятався на все життя.
Добре, що у родинному альбомі якимось дивом збереглася стара чорно-біла фотокарточка, де батько під час навчання в Ірклієві. Так нащадки знають свого дідуся та батька, який загинув у 1941 році у боях під Смоленськом.
…В Загребелля фашисти вступили у 1941 році. Неначе чорна хмара сунула їхня колона. Їхали мотоциклісти, повзали машини, тягли за собою величезні гармати, йшли мовчки автоматники. Всі в селі поховалися, хто куди міг. Лиш відчайдухи – хлопчаки, не усвідомлюючи небезпеки, визирали боязко на вулицю. Серед сірих постатей окупантів йшли і наші полонені солдати. Їх гнали на станцію, щоб потім відправити далі. Все навкруги ніби заніміло, здається і пташки поховалися подалі у болота від пострілів і загального страху. Німці почали ходити по хатах. Вибирали, де їм розміститися. Вже як став дорослим Олексій Кирилович дізнався, що у перші дні окупації фашисти розстріляли кілька наших земляків, в основному, комуністів, для залякування інших.
Загребелля, як мабуть і будь – яке село, умовно розділене назвами на частини. Ось хата Цимбалів тоді була у так званому “кутку”. Цю частину села і досі так називають, є “царина”, а є куток. В їхній хаті теж оселилися кілька офіцерів – штабістів. Їли вони, в основному, свою їжу, та ще ходили кудись столуватися. Хлопець пам’ятає, як німці діставали хліб із жерстяних банок. Спали на дощаних полах. У кожній хаті тоді був піл. Почувалися тут справжніми господарями, навіть, охорони не виставляли. У родини вони нічого не забирали, а, навпаки, бувало пригощали дітей якимось нехитрим смаколиком. Та ні діти, ні дорослі нічого хорошого від окупантів не чекали. А навпаки, жили увесь час у страху. Особливо важко було зимою. Снігом замітало хату, та ще й морози “тріщали” величезні. Бувало, що вода в хаті замерзала. Так і прожили мама Анастасія Іванівна, Олексій і на три роки молодша сестричка Віра в одному будинку з німцями два роки.
Одного разу у їхній куток приїхали нові солдати з технікою. Добротні, вгодовані коні притягли гармату. Як вже потім хлопчаки дізналися – у село прибув батальйон на передишку.
— Німці облюбували наш двір, – розповідає Олексій Кирилович, – поставили під хатою горно, щоб підкувати коней, – ділиться спогадами Олексій Кирилович, – розпалили горно, а самі полягали спати. Мати так злякалася, що від того вогню займеться солом’яна стріха та згорить і клуня, і хата, що взяла відро води тай залила те горно. А німці, відпочивши, повставали та й до своєї кузні. А жару у горні немає! Німець схопив зброю і хотів уже матір застрелити. А я, малий, загородив матір собою. Плачу, і прошу, щоб не вбивав. Він лиш сердито махнув на нас рукою і опустив зброю. Ми заховалися, а вони знову взялися розводити багаття. Німець показав на стріху, і пригрозив, якщо таке повториться – спалить хату.
Тоді жінка намочила стареньку ряднину і кинула на стріху, щоб вогонь не наробив лиха. Багато горя принесли окупанти в українські села. З перших днів, як німці зайшли у Загребелля, промайнув поголос, щоб будуть забирати на примусові роботи до Німеччини молодих людей, дівчат 1925 – 26 років народження. Хто не встиг або не зміг заховатися, тих забирали, звозили до станції, вантажили у вантажні вагони і відправляли в Німеччину.
У Гребінці та навколишніх селах комендантом був призначений такий собі Данкель. Розїжджав він селами на бричці. Дуже любив порядок і дисципліну. Полюбляв піти на полювання у поля за село. Данкель той та його охорона встановили “залізну” дисципліну. Всі жили в страху, але бешкетувати та влаштовувати безлад не дозволяв навіть своїм німцям. І хоч Олексій Кирилович був зовсім невеличким тоді хлопцем та багато чого з дитинства добре пам’ятає. Одного разу, пригадує, як двоє з німецьких поплічників, із наших, називалися вони тоді “вільне козацтво” чіплялися до доньки одного загребельського чоловіка, та й до інших дівчат. Тож цей чоловік не витримав і відлупив цих вільних козаків, щоб відчепилися від дівчат. Але вони, оті фашистські посіпаки, не хотіли просто так все полишати , а прийшли на ранок зі зброєю шукати того дядька, щоб помститися. Але дядько сховався, настрашилися тоді всі – нічого доброго від окупантів не чекали. Але про цю подію швиденько дізнався комендант. Відразу ж прибув у село зі своєю охороною. Та не за дядьком тим вони приїхали, а спіймали тих “козаків” і прямо там їх відпороли нагайками, позакидали їх ледь живих на віз та й повезли з собою. Ще довго про цей випадок говорили у селі…
Мати Олексія Кириловича – Анастасія Іванівна сама родом була із Скочака. Хоч і залишилася сама з двома дітьми у хаті у війну, та все ж намагалася і господарство тримати, і город чималий обробляти, аби було що їсти. Був у них і кінь, сусід спіймав десь у полі і привів до них. Нехай, мовляв, у вас буде, доки є чим годувати. З конем легше господарювати, можна і привезти щось, і з’їздити кудись. Час від часу мама їздила до рідних у Скочак, брала із собою і дітей. Одного разу їх там зустрів один німець, який мав фотоапарат та все необхідне для того, щоб робити фотографії. Він сфотографував Олексія Кириловича з сестричкою, а згодом і фотографію передав. Також є фотографія, де малий Олексій на фото з мамою в 1938 році.Так тепер ці знімки і зберігаються в родині.
А у вересні 1943 року німці почали швидко збиратися і готувалися тікати. Шниряли по дворах, забирали із сараїв корів та свиней. На ту лиху годину, мами не було вдома. Хтось із сусідів прибіг і сказав малому Олексію, щоб той хоч корову десь заховав на городі. Та поки Олексій відв’язував корівчину, у двір забігли поліцаї. Спершу застрелили свиню у хліві і потягли на воза, а потім прийшли у сарай за коровою, прив’язали до воза та поїхали до місця збору. Тут і мама повернулася додому. Хлопець з плачами їй усе розповів, жінка розхвилювалася але не розгубилася. Побігла за тим обозом. Бігла селом і збирала до себе дітвору по вулиці. Побачила в далині того Данкеля і з тією ватагою дітвори до нього. Впала на коліна, просить. Мовляв – дивіться скільки у мене дітей, вони ж без корови з голоду пропадуть. Комендант наказав віддати їй корову. Так вони хоч корову врятували.
Відступаючи, німці підірвали дерев’яний міст, що з’єднував Загребелля із Гребінкою. Самі ж зайняли позиції на висоті, поставили свої гармати, підготувалися до боїв. Мешканці Загребелля розуміли небезпеку – потікали хто куди. Мама, Анастасія Іванівна, корову відвела до річки, там попід берегом поросли густі зарослі. Більшість переховувалася у рідних десь у навколишніх селах. Олексій Кирилович пригадує, як вони ховалися у Гулаківці Мама ночувала там, у берегах, разом з коровою.
Великих боїв тут не було. Олексій Кирилович пам’ятає, як радянські солдати переправлялися через річку із сторони Корніївки, а німці тікали дорогою на Покровщину.
В 1943 році перед жовтневими святами над Загребеллям пролітав німецький літак та розкидав листівки, в яких було написано: “На свято чекайте подарунків”. 7 листопада у вечері почули гул літаків. Потім люди говорили, що німці хотіли розбомбити залізничні мости. Хтось запустив освітлювальну ракету і вона впала в очерет в болоті перед мостами. Очерет загорівся і літаки скинули частину бомб в болото. Таких нальотів було три, один за одним. По них стріляли наші зенітки. В Загребеллі дуже було чути вибухи, навіть було чути, як бомба відривається від літака та летить. Тому що літаки “заходили” бомбити майже над хатами, а бомби летіли далі.
Коли вони всі повернулися додому, то тут уже були радянські солдати. Через річку звели понтонний міст. Пам’ятає Олексій Кирилович, як по тому мосту тягли гармати “сорокапятки”, йшла піхота. А у них у хаті оселилися солдати з мостобудівного загону. Була задача побудувати новий дерев’яний міст. Зводити його військовим допомогли місцеві чоловіки. Взявши сокири до рук за кілька днів спорудили міст, яким ще довго користувалися після війни.
Час летів, війна закінчилася, але ще довго життя було дуже складним. У 1947 році була страшенна засуха, дощів не було ціле літо. Не вродило майже нічого. Важко пережили зиму. Родину Олексія Кириловича рятувало те, що була корівчина у господарстві. Пригадує, як малим носив на базар, який був прямо на вокзалі, продавав на розлив кип’яче молоко у трилітровому скляному бутилі. Поряд жінки продавали коржі (їх тоді називали “ліпьошки”). Хтось та й купить, а на ті гроші Олексій купить якоїсь крупи на кашу. Та так і протрималися ту важку зиму.
У 1951 році Олексій Кирилович закінчив сім класів, та поїхав поступати до кадецького училища, мріяв бути військовим. Але не склалося. Поїхав у Миргород на курси трактористів. За три місяці освоїв цю професію і повернувся працювати у колгосп. Згодом перейшов працювати на залізницю, спершу трудився у дистанції колії, а потім один дідусь, який там довго вже працював, порадив йому перейти працювати у локомотивне депо. Так і розпочався його довгий трудовий шлях залізничника. Відслужив у армії і знову повернувся у локомотивне депо, у цех підйомочного ремонту локомотивів.
У 1960 році з друзями вирішили поїхати на храмове свято у Короваї. Як раз там і познайомився із прекрасною дівчиною, з якою вже через два місяці одружився. Ніна Олексіївна також пішла працювати у локомотивне депо. Взяли ділянку під забудову, та й почали зводити свій дім. Обоє дуже працьовиті, тож усе у їхньому дворі зроблене їхніми руками. Незабаром у молодого подружжя народилися діти – три сини. Та, на жаль, старшому не судилося жити.
— У нас є два сини і дві хороші невістки. Маємо трьох онуків. Всі вони – наша опора і розрада, – розповідає Ніна Олексіївна, — Ось так, разом, долаючи усі труднощі, і розділяючи усі радощі, ми прожили майже 63 роки разом. Радіємо кожному дню, і дякуємо Богу за все. Молимося за дітей та онуків, молимося за якнайшвидшу нашу Перемогу!
…Роки беруть своє, і лиш спогади, обпаленого війною дитинства не дають спокою.
