23 квітня – Всеукраїнський день психолога.
Війна в Україні вплинула на всі сфери життя. І дорослі, і діти щодня відчувають тривогу, небезпеку, хвилюються за рідних. Всі переживання впливають на самопочуття, тривожні розлади спричиняють розвиток ментальних порушень. Психологічні проблеми наростають непомітно, впливають на всі сфери життя та знижують здатність протистояти викликам.
У закладах дошкільної освіти, загальноосвітніх закладах з’явилася посада практичного психолога. Адже з дитинства потрібно піклуватися про ментальне здоров’я, дати розуміння та показати інструменти, які допоможуть і дітям, і дорослим дбати про свій внутрішній стан. Кожній дитині повинно бути комфортно у школі, щоб вона не відчувала себе самотньою та нещасливою, щоб хотіла щодня ходити до школи. А якщо у дітей виникнуть проблеми у спілкуванні з однолітками, вчителями, батьками, а іноді і з самим собою – завжди можна звернутися до психолога. Ми вирішили розповісти про шляхи подолання проблем в учнівському середовищі та про роботу практичного психолога на прикладі досвіду Ірини Тертишної, психологині Пирятинського ліцею №6. Багато дорослих гребінківок зверталися та звертаються за допомогою до психологині з Пирятина, отримували індивідуальні консультації з психосоматики та змінювали стратегію поведінки, щоб покращити свій стан та бути щасливою.
– Доброго дня, пані Ірино. Чому ви вирішили обрати психологічний фах і прийти працювати в ліцей?
– Доброго дня. До речі, це – моя рідна школа. Мені було цікаво тут вчитися, я знаходила спільну мову з однолітками та вчителями. Старанно навчалася до десятого класу. Вже в одинадцятому класі у підлітка уроки не на першому плані. А я йшла на золоту медаль. То ж мій класний керівник, Григорій Андрійович, порадив мені підійти до вчителів і поцікавитися, що потрібно зробити, щоб покращити оцінки. Він всіх вчив говорити прямо, не приховувати: «Кажи, як є». Педагог не сварив, не повчав, не засуджував, а просто рекомендував, як можна вирішити проблему. І все вдалося. Ще школяркою я навчилася комунікувати з дітьми і дорослими. З дитинства всі мої ляльки і ведмеді були учнями в класі, в якому я проводила урок. Тож вибір педагогічної стежинки був очевидним.
– А чому саме психологічний факультет?
– В школі я визначилася, що мене цікавлять гуманітарні науки. Документи на вступ подавала в різні столичні вузи. Як медалістка, проходила співбесіду. Тоді у Національному педагогічному університеті ім. М.П.Драгоманова відкривався новий факультет «філософської освіти і психології». Викладачі вузу порадили цей факультет і мене він зацікавив. Мама відмовляла, думала, що складно буде з філософією. Та я була щаслива, адже вступила на бюджетну форму навчання. Це був перший набір, навчатися було цікаво. Та й філософія мені зайшла, адже це теж знання про себе. Університет я закінчила з червоним дипломом. Повернулася у рідне місто кваліфікованим спеціалістом. Тоді посади психолога відкривалися в усіх закладах освіти. Я стала дитячим психологом у садочку.
– Від теорії перейшли до практики та почали допомагати малечі?
– Думаю, що користь від моєї роботи була більшою, коли я зайнялася психологією після декрету. Народження мого сина Олександра, якому зараз 11 років, дало мені такий практичний досвід з дитячої психології, що жодна теорія не дасть. Я навмисно всі три роки декрету була з дитиною. Я вчилася разом з ним, адже ніколи не була мамою і цих знань не мала. Та точно не хотіла, щоб мій син змалечку мав комплекси та стереотипне виховання.
– Всі наші стереотипи родом з дитинства?
– Коли у дитини немає вибору, вона чинить лише так, як вимагає дорослий. На своєму прикладі можу говорити про виховання дівчаток мамами та бабусями. Те виховання будувалося на страху і гніві, нас не вчили радіти життю. Бабуся з дитинства говорила: «не смійся – плакати будеш», «бабайка у вікно дивиться», «не слухатимешся – бабайка забере». Мама змушувала одягати шапку, навіть, коли на вулиці тепло. Батьки забороняли довго гуляти, о 21.00 повинна вже лягти спати. Ніякої короткої спідниці, червоної помади – це вульгарно. Ти повинна бути скромною і вміти готувати. Ці дитячі травми я і досі пропрацьовую і вчуся бути собою.
– Чи «впізнаване» в педагогічному та учнівському колективі зараз слово «гендер»? Чи розуміють діти, про що йде мова?
– Я, дійсно, не так давно стикнулася з тим, що діти не зовсім розуміють слово «гендер». Коли я запропонувала старшокласникам взяти участь у конференції «Право бути собою», що у березні проводив Ґендерний центр Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка», то почула від хлопців: « а, це знову про феміністок та про права жінок». Довелося зібрати дітей, та пояснити, що гендер – це про право бути собою, незалежно від того, чоловік ти чи жінка.
– Пані Ірино, а у вашій школі й досі продовжують навчати та виховувати хлопчиків та дівчаток, а не дітей? Якщо мова йде про прибирання в класі, то хлопчики піднімають стільці, а дівчатка метуть та миють підлогу?
– Так, ці стереотипи важко викорінюються зі шкільного життя. Дівчатка повинні бути чемними та охайними, ніколи не проявляти злість та нестримність. Дівчаткам личать спіднички та сукні. А хлопчики повинні бути стриманими, ніколи не плакати.
До Дня довкілля діти вийшли прибирати шкільне подвір’я, насаджували квітники. Звичайно, було оголошено: хлопчикам взяти лопати, а дівчаткам – садити квіти. А може якась дівчинка мріяла «кайфонути» від лопати, а хлопчик хотів садити квіти. За дитиною повинно залишатися право вибору, право бути собою.
– Як цьому навчити дорослих , як впровадити у сімейне та шкільне виховання?
– Кожна людина має право бути собою. На своїх заняттях я розповідаю дітям, що право бути собою також не повинно порушувати особисті кордони співрозмовника. Потрібно поважати, не ображати, вміти вислухати, не засуджувати, не насаджувати комплекс провини. Кожен обирає свій шлях щодня, а ми повинні поважати той вибір. Ми з родиною декілька років жили в Ірландії. Там син пішов до школи. Діти в Ірландії – святі люди. Школа займається всебічним розвитком дитини, діти багато часу проводять на природі, активно займаються спортом. Можуть гуляти на вулиці і в дощ, і за негоди. На уроках вивчають неакадемічні предмети. У дитини завжди є вибір. З’їсти червоне яблуко, чи – зелене. Хоч в Ірландії наша родина переживала не найкращі часи – ми з чоловіком вирішили розлучитися. Та ірландський стиль життя, неймовірна природа, гостинність ірландських людей та їх філософія змінили мене докорінно. Я там отримала знання, яких мені не вистачало.
– Ви знову почали навчатися ?
– Так, я закінчила школу психосоматики Ольги Дівєєвої. Це приватна онлайн школа, навчання в якій коштує дорого. Я пішла в Ірландії працювати на завод, щоб оплатити навчання. Ввечері робили уроки разом з сином, потім я сідала за комп’ютер і виконувала свої завдання. Я вчилася розуміти своє тіло, адже наша психіка здатна не лише виробляти стратегію поведінки, а й змінювати її. Коли болить, коли страшно, коли не влаштовує тіло, оточення і саме життя – саме час зайнятися психологією. Я списала не один зошит, прочитала багато книжок і почала працювати над собою. І я навчилася бути щасливою… Зараз вчу цьому жінок…
– Пані Ірино, а діти в школі часто приходять до психолога зі своїми проблемами? Індивідуальні заняття – це норма, чи виключення?
– Необхідно, щоб дитина, батьки та вчителі не були “ізольовані” один від одного, щоб між ними не було протистояння. Над проблемами, які виникають, потрібно працювати спільно. Шкільний психолог не вирішить за них проблему, але об’єднає їх зусилля для правильного рішення. Заняття з дітьми можуть бути індивідуальними та груповими. У ході цих занять необхідно скорегувати небажані особливості психічного розвитку дитини. Вони можуть бути спрямовані як на розвиток пам’яті, уваги, мислення, так і на рішення проблем в емоційно-вольовій сфері, спілкування та проблеми самооцінки учнів. Дуже важливо зберігати конфіденційність у спілкуванні з дітьми. Тоді вони довіряють психологові.
– Шкільний психолог може бути втягнутий у різні конфліктні, проблемні ситуації. Ваша позиція може не збігатися з позицією шкільної адміністрації?
– Так, часто так і буває. Доводиться переборювати недовіру педагогів, батьків, а іноді й учнів. Старші колеги скептично відносяться до порад колишньої учениці їхньої школи. Чого вона там може навчити? Постійно доводиться швидко знаходити вихід зі складних неоднозначних ситуацій. Наприклад, коли дитина свою розповідь підсумовує словами: «я через неї не хочу ходити до школи». І мова йде не про однолітків, а про педагога. А вчителі рідко консультуються з психологинею, адже вони завжди праві, вони ж – вчителі! Іноді від психолога очікують більшого, ніж він може зробити. Все таки, необхідно, щоб людина визнала проблему, травму , а потім почала над цим працювати. Долати стереотипи в педагогічному колективі – це титанічний труд.
– Пані Ірино, дякуємо вам за цікаву розмову та вітаємо з професійним святом – Всеукраїнським днем психолога!
Наталія Стеценко.
