Ювілей весілля 60 років – важлива дата, яка носить красиву назву “діамантове весілля”.Приємно розповісти життєву історію подружжя Шмонденків із Майорщини, котрі в ці прекрасні серпневі дні святкуватимуть саме діамантове весілля, 60 років дружнього подружнього життя.
У далекому 1962 році Олександра Іванівна приїхала у Майорщину на виробничу практику. Саме тоді вона навчалася у кооперативному технікумі у Кобеляках. А Павло Федорович, котрий народився і виріс у Майорщині, в той час був у далекому Мурманську по комсольській путівці. Вони б, можливо, ніколи б і не зустрілися, якби так не розпорядилася доля. Павло Федорович якраз прибув у рідне село у відпустку. І в магазині побачив гарну дівчину і, зізнається щиро, відразу в неї закохався. Почуття було взаємним, дівчина йому посміхнулася, і відтоді почалося їхнє довге і вірне кохання. Молоді люди роз’їхалися у різні міста, Олександра – далі навчатися, а Павло продовжувати свою службу. Писали один одному відверті листи про справи, про новини, і лиш зрідка випадала нагода зустрітися. Павло Федорович розповів нам, як колись добирався в гості до своєї Олександри на попутній машині, яка перевозила вугілля. Місця в кабіні не було, тож йому довелося їхати на кузові, зверху, на купі вугілля, на лопаті. Цю веселу історію тепер знають усі в родині Шмонденків. І ось у 1964 році вони одружилися. Павло Федорович мріяв, що влаштує комсомольське весілля у Мурманську, де вирішив залишитися після служби. Але подруги Шури не хотіли просто так відпускати її. Тож гуділо молодіжно – комсомольське весілля у Кобеляках. І відразу ж молодята поїхали у далекий край – Мурманськ, котрий на багато років став їхньою домівкою. Там вони працювали, Павло – механіком у порту, а Олек-сандра – у сфері торгівлі. Там народилося в них троє дітей – син Владислав та дві доньки Оля і Галя.
У 1994 році з Майорщини прийшла тривожна звістка, захворіла мама Павла Федоро-вича. Тож под-ружжя прийняло єдине можливе і правильне рі-шення – поверта-тися в Україну. Та що й говорити, їм обом завжди хотілося цього, адже чужина, хоч яка б вона добра не була, не може замінити Батьківщини, не замінить зелених запашних садів, де бігав у дитинстві, не замінить яскравої блакиті неба, в яку вдивлялися вже обоє у юності. З тих пір і мешкають там, де народився і виріс Павло Федорович. Правда, все він, як господар, перебудував, перелаштував, щоб було зручно і тепло, Олександра Іванівна старається зробити все, щоб тут завжди було затишно, і всім їхнім рідним завжди хотілося сюди приїздити.
Життя йшло, бігли роки, незчулися батьки, як виросли їхні діти, здобули освіту, стали будувати своє життя. Зараз уже у кожного з них є власні діти. Тепер п’ятеро внуків приїздять до дідуся і бабусі погостювати. Двоє дітей – син Владислав та донька Ольга зі своїми сім’ями тепер живуть далеко від рідних.
З теплом і ніжністю розповідає Павло Федорович про своїх дітей і онуків. Дідусь і бабуся завжди раді гостям, з нетерпінням чекають зустрічей. Чекають і у ці дні, щоб разом відсвяткувати родинне свято, розділити цю радість, зібрати разом родину.
