Серед тих, хто щодня робить свій внесок у підтримку наших захисників, є особливі люди, які надихають своїм прикладом. Однією з них є наша землячка, мешканка міста Христенко Віра Федорівна – 96-річна бабуся з незламним щирим серцем і невтомними руками.
Віра Федорівна все своє життя працювала, виховала дітей, а тепер, незважаючи на свій поважний вік, вона допомагає тим, хто боронить Україну. Її захоплення – в’язання, яке вона перетворила на добру справу. Щодня бабуся в’яже теплі шкарпетки, килимки, які так потрібні нашим військовим. А нитки та матеріал для килимків, так званих “кружків”, передають жінці із Гребінківського територіального центру. Регулярно їх приносить соціальна працівниця Світлана Бондаренко.
“Кожна петелька – це моя молитва за їхнє здоров’я і повернення додому”, – каже вона, сидячи у своєму будинку з клубком ниток у руках. Її невеликі килимки стають справжніми оберегами для бійців, адже в них не тільки тепло, а й любов, яку відчуває кожен, хто їх отримує. І, насамперед, Віра Федорівна хоче передати частинку тепла свого серця рідній людині – чоловікові її онуки, який зараз разом з побратимами воює за мирне і щасливе майбутнє.
За цей час Віра Федорівна передала десятки пар шкарпеток і килимків на фронт. Її рідні розповідають, що бабуся не може залишитися осторонь, адже вірить: навіть найменша допомога дуже важлива.
Віра Федорівна стала символом справжньої відданості та сили духу. Її приклад надихає не тільки рідних, а й усіх, хто дізнається про цю чудову жінку.
“Я в’яжу, бо хочу, щоб кожен, хто захищає нас, відчув: ми про них пам’ятаємо, ми їх любимо і чекаємо”, – додає вона, продовжуючи в’язати свої неповторні вироби.
Її життя – це справжній літопис українського народу, сповнений випробувань, втрат, але й великої сили духу. Народилася Віра Федорівна у Лутайці, добре пам’ятає найважчі періоди в історії України. В дитинстві вона разом із родиною пережила примусову колективізацію, коли родини позбавляли власності, а село ставало частиною колгоспної системи. Хоч пройшло чимало років, але й нині яскравим лишається спогад про те, як її батько з важким серцем вимушений був віддати усе майно та живність у колгосп. Її родина вважалася у селі заможною.
“Пам’ятаю, як одного дня тато дуже схвильований прийшов додому, викотив на середину двору наш красивенний, пофарбований різними кольорами, яскравий віз і запріг у нього двох красенів – коней, на воза поскладав там який реманент у нього був, вивів тих коней на дорогу. А ми жили трішки на горі, а внизу був той уже колгоспний двір. Батько вдарив коней батіжком, вони й рвонули з місця вперед, а тато зі сльозами відчаю на очах різко розвернувся і пішов у двір. Мама плакала, ми тулилися до мами і теж тихенько тужили. Мама ніяк не могла зрозуміти, що ж то чоловік задумав, навіщо так зробив, добре, що хоч корівчину у дворі залишив, діти ж ще зовсім малі…” – переповідає нам свої спогади дитинства і не може стримати сліз Віра Федорівна. — Як потім зайшли до хати, то батько сидів за столом і, обхопивши голову руками тихо плакав…” Наступного дня він узяв кошика з якимись нехитрими наїдками і пішов влаштовуватися на роботу на станцію. Тоді не говорили, що пішов у Гребінку чи у місто, тоді казали на станцію, бо у ті роки майже нічого й не було, окрім станції. На роботу він влаштувався, спочатку працював вантажником, згодом став оглядачем вагонів. Йому, як залізничнику, давали на роботі пайку хліба. Уявіть собі, спочатку все забирають: і урожай, і реманент, і худобу, а потім за важку фізичну працю на всю сім’ю дають шматочок хліба. І цей шматочок батько змушений ховати у скриню, щоб у вечері поділити усім порівну. Добре, що якимось дивом у господарстві залишилася корова. То тим молоком вони і рятувалися від голоду. Тай ще й врятували багатьох односельців, які просто приходили до двору і просили хоч граминку молока. “Мама було видоїть корову, дасть нам по трошку, а потім дивиться, а біля воріт жінка чужа стоїть, ковтаючи сльози просить молочка і для своїх дітей. – згадує Віра Федорівна, – “Як ти не даси?!” – було каже мама, та й винесе хоч не багато того рятівного молочка в кухлику…”
Пізніше, ще зовсім юною, їй довелося побачити жахи Другої світової війни – німецьку окупацію, руйнування рідного краю та втрати серед близьких. У тата, як у залізничника, була бронь, то його не забрали на фронт, він лишився вдома, як розпочалася війна. А коли прийшли німці, то вже був удома, не ходив на роботу. Старшу сестру Галю забрали на примусові роботи. В кінці їхнього города батько викопав землянку, трішки облаштував її, щоб можна було переховуватися. Одного разу, коли усі сиділи, там гітлерівці бомбили залізницю, яка була зовсім поряд, вогонь і уламки ледь не спричинили біди. Та все ж схованка витримала. І вже у 1943 році, як фашисти тікали, то знову довелося родині Віри Федорівни там переховува-тися. Лише батько не пішов у землянку, лишився біля хати, бо в той день багато осель у селі спалили окупанти, відступаючи.
Після звільнення, Віру Федорівну разом із подружкою направили на курси медсестер. Навчали, як робити перев’язки, накладати джгут і таке інше. Але, навички ці не знадобилися. Віру Федорівну взяли на роботу в лікарню, але сестрою – господинею. Пригадує, як тоді бухгалтером у лікарні працював літній чоловік, він і навчав молоду дівчину вести облік, все записувати в зошит: що надійшло. Що вона видала і кому. Потім зненацька приїхав аж із Харкова ревізор і все перевірив. Все зійшлося до найменших дрібниць. Тож той перевіряючий, як вже збирався від’їжджати, сказав керівнику установи: візьміть цю дівчину завгоспом, вона дуже добре веде облік. Так і сталося згодом. Віра Федорівна пропрацювала ще 12 років завгоспом у лікарні.
В цей час познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Пригадує, як зайшла якось до сестри на роботу, а у сусідньому кабінеті сидів молодий і гарний чоловік – Іван Семенович Христенко. Вона лиш хотіла провідати сестру, а вийшло, що долю свою зустріла. Чоловік покинув свою роботу і вийшов до дівчат, привітався і завів розмову. Мабуть Віра вже тоді йому сподобалася, тож він і запитав її, де тут можна пошити костюм. Віра, звичайно, знала і визвалася йому допомогти. Виявляється, тоді і відрізи тканини давали на роботі, щоб люди могли зшити собі щось із одягу.
Так молоді люди ще не раз зустрічалися. А потім Іван Семенович провів її до двору, і мов ненароком, зайшов у оселю. Вірин батько запросив гостя до столу, сіли і почалася розмова. Долаючи хвилювання, Іван Семенович сказав батьку, що хотів би одружитися із їхньою донькою. Батько чомусь враз сказав: “Ні!”, мама теж не підтримала, сказала лиш: ” Та вона і їсти варити не вміє…”. А Віра Федорівна впевнено мовила: “А я – згодна!”. Бо вже відчувала, що це – справжнє кохання! Згодом ця подія стала веселою родинною історією. Зятя радо зустрічали і допомагали молодій родині, як то кажуть зводитися на ноги. Їм як раз виділили ділянку на новій вулиці під будівництво. Потихеньку почали зводити хату та облаштовувати двір. Народилися доньки – Лариса та Ліда. Віра Федорівна перейшла працювати на іншу роботу, де була отримувала більшу платню, влаштувалася працювати у побуткомбінат. Та й, правду сказати, вона дуже любила шити ще з юності.
Діти виросли, створили власні сім’ї, роз’їхалися з рідного дому. Віра Федорівна рано овдовіла. Від сумних думок її рятувала робота. Вона сама і у дворі господарювала, і на роботу ходила. Та й зараз Віра Федорівна без роботи не уявляє життя. І хоча вже більше десяти років їй допомагає соціальна працівниця Світлана Бондаренко із Гребінківського територіального центру, майже всю роботу по дому та господарству жінка виконує сама. Лише ходити їй важко, пересувається за допомогою “ходунків”. І все одно, сама може й на городі полоти, тримає в порядку клумбу. Є лише деякі справи, які вона сама не може виконати, то тоді вже просить свою помічницю та завжди чекає її приходу.
Історія Віри Федорівни нагадує нам, що підтримка може бути різною – від великої пожертви до звичайної пари шкарпеток, зв’язаних із любов’ю. У кожній петлі, кожній нитці вона дарує тепло, яке зігріває не тільки тіло, а й душу.
Пройшовши крізь ці випробування, вона зберегла не лише фізичну витривалість, а й незламний дух. Цей дух відчувається і зараз, коли Віра Федорівна щодня в’яже килимки та теплі шкарпетки для українських захисників.
“Мені 96 років, але руки ще тримають нитки. Я пережила війни, голод і втрати, тож знаю, як важливо, щоб у найтяжчі часи люди відчували тепло й підтримку”, – каже вона.
Її килимки стають затишком у холодних окопах, а шкарпетки – рятівним теплом для бійців на передовій. Віра Федорівна впевнена: навіть найменша допомога може додати сили нашим захисникам.
Життєвий шлях Христенко Віри Федорівни – це історія про те, як навіть у найважчі часи можна залишатися людиною з великим серцем. Її приклад надихає: важливо ніколи не втрачати віри й робити добро, навіть, коли здається, що це лише крапля в морі.
Розкажіть про Віру Федорівну своїм знайомим – нехай її невтомні руки й добре серце стануть прикладом для кожного з нас. І не забувайте підтримувати наших захисників у будь-який спосіб, що вам до снаги!
