Пишатися тим, що ми є українці, кожен починає в свій час. Зараз війна загострила це патріотичне почуття, зробила нас незламними. Наче полова, відсіялися інші мови і культури, що насаджувалися українцям віками. Та просто змінити мову і уподобання вдається не кожному. Адже українцем потрібно народитися, зростати на дідусевих казках та бабусиних піснях. З молоком матері ввібрати в себе культуру народу та його традиції.
Федоренку з Сербинівки в цьому плані пощастило. Адже дитинство хлопчика пов’язане з історіями з минувщини, що розповідали бабуся, дідусь та прабабуся. Малому було цікаво спілкуватися з рідними та подругами своїх бабусь Марії Степанівни і Галини Іванівни Федоренко, слухати розповіді дідуся Миколи Федоровича. Поки Сашко не пішов до першого класу Сербинівської школи, родина мешкала під одним дахом із старенькими. Тож малий про все розпитував у них, батьки були на роботі. Коли Олександр виріс, не зникла любов до історії та культури рідної землі, традицій та старожитностей українців. Так з’явилася етнографічна збірка “Гарус” Олександра Федоренка, яка має свою сторінку у Facebook та своїх шанувальників.
Ось що розповідає О.Ю Федоренко про відкриття етнографічної збірки: “Сорочка, яка першою з’явилась у колекції “Гарус” належала Марії Іванівні Чигир 1910 року народження, рідній тітці моєії бабусі. Додільна святкова, уставкова сорочка в три пілки, виготовлена з конопляного домотканого полотна, рукави сорочки вишиті хрестиком, поділ оздоблений мережкою, горловина та манжети оздоблені зубцюванням. Момент, коли отримав сорочку, важко описати словами, бо це змішані почуття радості, щастя, піднесення, відчуття відповідальності за цю річ, її збереження. Власне, з цього моменту і почалось моє захоплення колекціонуванням та, загалом, традиційною українською культурою!”
Зараз Олександр працює і мешкає в Києві, та часто приїздить у рідну Сербинівку. На все життя він запам’ятав момент, коли із села вивозили стару сусідську глиняну хату. І точно сказав собі, якби це була дідусева хата, він би не дав її вивезти. Адже в тих старих речах зберігається душа рідних і цілого народу. Тож юнак почав збирати предмети побуту українців, традиційний одяг, прикраси, рушники, давні родинні світлини. Це захоплення переросло у справу всього життя.
Маленького Сашу Федоренка на сцені міського Будинку культури пам’ятає багато гребінківців. Під час звітних концертів сільських будинків культури, конкурсів читців творів Є.П.Гребінки, гуморески та байки у виконанні Олександра викликали шквал аплодисментів та сміху. То й не дивно. Адже вчитися акторській майстерності хлопцю було в кого. Його батьки: Тамара Василівна та Юрій Миколайович Федоренки – випускники Гадяцького фахового коледжу культури і мистецтв ім..І.П.Котляревського, в різні роки очолювали сільський осередок культури. І син мріяв в дитинстві про театральний вуз. Та, починаючи з 9 класу школи, більше зацікавився природничими науками. Уроки талановитого викладача біології Лідії Іванівни Сергієнко далися взнаки. Тож після закінчення школи юнак вступив до Національного університету біоресурсів та природокористування України на факультет ветеринарної медицини. Зараз Олександр Федоренко працює в столиці ветеринаром у приватній клініці. У нього з’явилася можливість купувати речі для своєї приватної колекції. Чоловік збирає старожитності Полтавської губернії початку ХХ століття, вивчає історію традиційного українського костюму, записує автентичні пісні народних виконавців. Колекція налічує близько 300 одиниць лише текстилю,20 традиційних жіночих костюмів, два – чоловічих, предмети побуту та давні світлини. Олександр веде журнал обліку колекції старожитностей, де кожна річ описана. Можна дізнатися, кому вона належала, в якому році була створена, з якої місцевості походить. Чоловік дослідив, як відрізняються елементи одягу різних районів Полтавщини. Навіть, традиційний жіночий верхній одяг без рукавів, пошитий в талію із кольорової тканини в різних селах області по-різному називається – корсетка, керсет, карсетка.
Олександр Юрійович вже може й лекцію молоді прочитати про те, як вдягалися українці сто років тому. І обурюють чоловіка ті червоні шаровари, які приписують традиційному народному українському костюму. Він заявляє: “Так в селах українці ніколи не вдягалися!” Його фотосесія у етнографічному стилі демонструє речі початку ХХ століття. Як красиво і сучасно виглядає давній український одяг!Обов’язковим аксесуаром костюму був пояс. Від найдавніших часів у багатьох народів пояс, підперізування мали сакральне значення, пов’язане з ідеєю досконалості, безкінечності й водночас цілісності. Пояс відзначає середину або центр всесвіту, уподібнюється до пуповини. Пояс слугував українцям оберегом. Вузькі пояси називалися крайками. У колекції Олександра Федоренка багато гарусних крайок. Гарус – рід старовинної вовняної або бавовняної пряжі. Це давнє слово дало і назву етнографічної збірки нашого земляка.
Наталія Стеценко.
