27 квітня 2024 року виповнилося 100 років з Дня народження непересічної людини, учасника та інваліда Другої світової війни, ветерана праці, активного відбудовника післявоєнного сільського господарства в рідному колгоспі в селі Сербинівка (1 Травня) – Сергієнка Петра Івановича.
Петро Іванович народився в бідній селянській сім’ї Івана Йосиповича та Софії Іванівни Сергієнків. Коли йому виповнилося 6 років, помер від тяжкої хвороби батько, в 1930 році.
Тяжкі випробування випали на сім’ю Софії Іванівни, в якій, крім шестирічного Петра, виховувалося ще двоє менших дітей, Марія та Олександр. Багато поневірянь довелося пройти сім’ї після втрати годувальника: і голод 1933 року, і колективізацію, і страшну Другу Світову війну, і голод 1947 року, і відбудову, але всі вижили, як писав поет: “Всім смертям на зло…”.
Сестра Марія, після повернення з Німеччини, куди була вивезена окупантами, вийшла заміж, народила трьох дітей і прожила до кінця днів своїх в Степанівці Драбівського району.
Молодший брат Петра, Олександр, в майбутньому став агрономом, а потім декілька десятиліть був відомим головою різних колгоспів Гребінківського району. Зокрема, і в селах Сербинівка, Рудка, Олексіївка, а також у Великій Кручі, де і завершив свій життєвий шлях у 2000 році, залишивши після себе трьох дітей.
Петро Іванович все своє життя прожив у рідному селі Сербинівці і пропрацював у місцевому колгоспі. Ще до війни неповнолітнім трудився в колгоспі, і встиг вивчитися на тракториста і шофера на курсах ФЗО в Лазірках.
З початком війни пішов на фронт захищати рідну землю. Воював справно і відважно, пройшов фронтовий шлях від Дніпра до Берліна, спочатку ручним кулеметником, знищивши немалу кількість фашистів, а потім став танкістом. Його бойовий шлях відзначений Орденами “Червоної Зірки”, “Вітчизняної війни”, декількома медалями. А а окрім бойових нагород, 22-річний гвардії старшина Сергієнко, на момент демобілізації в 1946 році мав три поранення, з них два тяжких, які в майбутньому спричинили його інвалідність.
Не було часу на відпочинок. Пом’янули тих, хто не повернувся з війни, відплакали і всією сільською громадою долучилися до відбудови рідного села і колгоспу. У Петра Івановича не було вищої чи середньої спеціальної освіти, тільки шість класів до війни та курси трактористів і шоферів. Але природній розум, організаторські здібності фронтовика і хист до будь-якої роботи дозволили йому, безпартійному, трудитися на різних роботах і посадах. В 1947 році Петро одружився з дівчиною-напівсиротою Олею, батько якої, Дмитренко Михайло Петрович не повернувся з війни, і яка проживала з меншою сестрою Ганною та мамою-вдовою – Дмитренко Анастасією Василівною.
Нова сім’я включилася, як кажуть, цілком і повністю в тяжкі трудові будні. Піднімали колгосп, будували свій будинок. Жінки трудилися на різних роботах, були і доярками, і свинарками, і вправлялися біля коней, працювали в ланці – тяжка праця до самої пенсії. А в новому будинку незабаром у Петра Івановича і Ольги Михайлівни народилося двоє діток: Надя – в 1948 році, і Коля – в 1956 році.
Надія Петрівна трудилася медсестрою в Гребінківських лікарнях, мала повагу і авторитет серед колег, про що не раз писала районна газета.
Микола Петрович вибрав юридичний шлях в житті, був прокурором та суддею в декількох районах Полтавщини. Обоє дітей зараз на пенсії, проживають, відповідно, в місті Гребінка та селищі Велика Багачка. Мають свої сім’ї, дітей, онуків та правнуків.
Петро Іванович також працював до пенсії в рідному колгоспі. Був шофером, трактористом, різноробочим, пожежником, комірником, завідуючим складом ПММ, охоронником, бригадиром, завідуючим МТФ, інженером по техніці безпеки колгоспу. Та й після виходу на пенсію, у 1984 році, не сидів вдома на відпочинку. Років п’ять ще з вилами, зверху на скирті, допомагав колгоспу у скиртуванні соломи та інших роботах. За мирний труд до бойових нагород фронтовика додалася медаль “Ветеран праці”. Петро Іванович також відзначався своєю добротою, справедливістю і повагою до людей. Під час голоду 1947 року, як розповідали люди старшого покоління, Петро Іванович, ризикуючи отримати 25 років в’язниці від сталінської влади, допоміг вижити багатьом односельцям і маленьким дітям. На той час він, як заслужений фронтовик, працював комірником і дозволяв жінкам таємно взяти з колгоспного току “пригорщу” зерна, якихось відходів, щоб вони могли зварити своїм дітям якоїсь їжі. За це односельці пам’ятають і поважають його до цього часу. Та навіть, будучи вже у поважному віці і сидячи на лавочці біля свого двору, пригощав кожну дитину цукерками.
Петро Іванович з натхненням приймав активну участь у вихованні підростаючого покоління односельців. Як ветеран війни і праці він був частим гостем у місцевій школі, розповідав дітям про війну, голодомор, про відбудову рідного села і колгоспу, про свої нагороди, бойовий шлях, поранення на фронті. Діти із захопленням слухали його розповіді. Не раз про Петра Івановича писала і районна газета, статті виходили під такими заголовками: “Людина неспокійної вдачі”, “Жива історія народу” та інші.
За життя Петро Іванович відзначився гострим почуттям гумору. Про це ходять цілі легенди в селі. Згадаємо хоча б одну з них. Вуличне прізвисько у Петра Івановича було – “Бубон”, бо в дитинстві жив без батька і дуже бідно – “голий, як бубон”. Отож, заїхав якось до Петра Івановича на склад паливно-мастильних матеріалів колгоспу незнайомий йому секретар тодішнього райкому партії і вимагав, щоб йому без документів (накладної) залили в бак бензину, а Петро Іванович відмовляється без накладної. Секретар кричить: “Я – Губін, ти що не знаєш?” На що фронтовик відповів: “А я – Бубін!”, і послав секретаря по курсу, як тепер кажуть, “За руським кораблем”.
От таким він був, ветеран війни і праці, чоловік і батько, достойний громадянин нашої держави. Але, на жаль, все проходить і все минає. Нікого немає вічного, так влаштоване життя. Петро Іванови поховав у 1995 році свою маму Софію Іванівну, в 1999 році – тещу Анастасію Василівну. А в 2000 році, після тяжкої хвороби померла і дружина – Ольга Михайлівна. Засумував, як той лебідь, без них старий фронтовик, колись незламний сильний солдат. 15 вересня 2000 року Петра Івановича не стало, тихо і спокійно він відійшов у вічність на 79-у році життя. Але пам’ять про нього жива і нині в серцях рідних і земляків, які особливо згадують його напередодні 100-річного ювілею з дня його народження і 9 Травня з Дня пам’яті і скорботи за загиблими в Другій Світовій війні. Вічна їм пам’ять і слава!
