Майже сорок років тому сталася найбільша техногенна екологічно-гуманітарна катастрофа в Україні. Аварія сталася в ніч на 26 квітня 1986 року і була спричинена двома тепловими вибухами і подальшим руйнуванням четвертого енергоблока Чорнобильської атомної електростанції. Протягом 1991 – 1995 років відповідно до вимог чинного законодавства було визначенно категорії зон радіоактивно забруднених територій. Зоною відчуження була територія, з якої провели евакуацію населення в 1986 році.
Зоною безумовного (обов’язкового) відселення стала територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами. Також була встановлена зона гарантованого добро-вільного відселення та зона посиленого радіоекологічного контролю. До цих зон було віднесено 2293 населених пункти дванадцяти областей, які зазнали найбільшого забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Це Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області.
Молоде подружжя Скредів мешкало тоді в селі Піщаниця Овруцького району Житомирської області, яке входило до зони гарантованого добровільного відселення. Валентина Олександрівна у 1986 році, коли сталася аварія в Чорнобилі, була вагітна. Тоді вже заговорили про небезпеки і наслідки від катастрофи на організм людини, а тим більше, на організм вагітної жінки. Валентина Олександрівна пригадує, що молодих жінок збирали в жіночих консультаціях для спілкування з науковими співробітниками з Москви. На тих лекціях йшлося про страшні наслідки аварії на розвиток плоду. Вагітним рекомендували не виношувати та не народжувати дітей, а перервати вагітність. Жінок змушували підписати папери про відповідальність за ризики при народженні дитини. Молоде подружжя Валентини Олександрівни та Миколи Івановича дуже чекали народження первістка і були не в змозі відмовитися від майбутнього щастя. Тому було прийнято рішення відвезти породіллю до Прибалтики народжувати. В Ризі мешкали родичі, які радо зголосилися прийняти Валентину Олександрівну. Та жінка дуже сумувала за своїм чоловіком, батьками, за домівкою. Валентина та Микола – однокласники, односельці та справжні друзі з дитинства. Тому нічого дивного в тому, що їх дружба переросла в справжнє юнацьке кохання. Закохані почали зустрічатися у 8 класі. Після закінчення школи разом поїхали навчатися. Миколу після першого курсу вузу забрали в армію. Валентина його проводжала та чекала, продовжувала своє навчання у вузі. А вже після 8 років стосунків молоді люди стали подружжям. І, звичайно, вони мріяли про дитину…
Три місяці Валентина провела в Ризі, та все-таки вирішила повернутися додому. Вже в Овручі народився їх первісток Олександр. Чоловік ще навчався у Житомирському сільськогосподарському вузі. Молода родина будувала плани, мріяла та сподівалася, що життя поблизу Чорнобиля нормалізується. Але та радіація давала про себе знати щодня, люди почали хворіти на ракові захворювання, починалися проблеми з суглобами. Молодь почала виїздити з села.
Таке рішення ухвалили Микола та Валентина, коли почалися проблеми зі здоров’ям у трирічного Олександра. Лікарі радили полишити забруднену зону. Коли став вибір зони відселення, ознайомилися з картою України, де позначалися області за рівнем забруднення. Найкращий екологічний стан був на Полтавщині. Ще й у сусіда були родичі у Рудці Гребінківського району. Так вибір випав на Гребінківщину. Разом спланували й переїзд. “Вся вулиця проводжала нашу родину, всі плакали. Ми відправлялися у невідомість, полишали свій дім, своїх друзів, своє звичне життя”,- розповідає і досі з хвилюванням Валентина Олександрівна. Скільки вже десятиліть минуло, а вони й досі сумують за своєю малою батьківщиною, за рідним селом. А ліс і озеро, чудові краєвиди рідної землі приходять у снах.
… Приїхавши у Гребінку у 1990 році, чоловік разом з братом пішли в адміністрацію, в сільгоспвідділ у пошуку роботи. Запропонувала роботу зоотехніка у колгоспі “Україна” Галина Миколаївна Попович. Так доля привела подружжя в Овсюки. Спочатку їх поселили в колгоспному шістнадцятиквартирному будинку. Чоловік працював головним зоотехніком в господарстві, Валентина Олександрівна – вихователем в садочку, куди ходив і синочок. Вже в Овсюках, на Полтавщині у сім’ї народилася донечка Наталка. “Наталка -Полтавка”,- говорить, посміхаючись, жінка. Після декрету Валентина Олександрівна вийшла працювати в Овсюківську школу вчителем початкових класів. Микола Іванович п’ятнадцять років працював в колгоспі. Після розпаду господарства здобув другу вищу освіту – педагогічну. Заочно закінчив історичний факультет Переяслав-Хмельницького університету. Тепер подружжя Скредів – педагоги Овсюківської гімназії, шановані люди, чудові батьки та дідусь з бабусею. Вже мають онуків – Софійку та Микитку.
Чорнобиль скоротив віку батькам Валентини Олександрівни та Миколи Івановича, вони рано померли. Тепер подружжя їздить на батьківщину на поминальні дні. Частий гість у будиночку в Піщаниці – син Олександр. Він народився на Житомирщині, і назавжди полюбив цей край. Тому, як тільки видається вільна хвилинка, поспішає до бабусиного дому.
Сумує за рідною землею і Валентина Олександрівна, адже там пройшло її дитинство та молодість, зародилося кохання та створилася сім’я.
…Коли до пам’ятних днів Чорнобильської трагедії у школі проводяться виховні заходи, подружжя Скредів не може стримати сліз. Адже Чорнобиль завжди відгукується болем у серці…
Фото із сімейного архіву родини Скредів.
