Сьогодні в містечках і обласних центрах та й в самому Чорнобилі (у м. Прип’ять, де була побудована Чорнобильська АЕС) будуть з сумом згадувати жахливі дні техногенної ядерної катастрофи, масштаби якої ще не знав і не бачив світ.
Як, завжди,в ці сумні дні згадують людей,які потерпіли від цієї жахливої аварії. Ліквідаторів,які нехтуючи своїми життями,рятували Україну і світ,цивільних людей,які також потерпіли від впливу радіації.
Я ж хочу поділитися своїми спогадами,які були надруковані в одному з видань в 1996 році і присвячені до 10 річниці Чорнобильської трагедії.
У 1984 році доля привела мене у чудовий і багатий привітний поліський край. Після закінчення педагогічного закладу мене направили працювати у м. Прип’ять. Потрапила у відомство ЧАЕС, вихователем дитячого садка №14.На той період це був найбільший дитячий садок-комбінат на 640 місць. Ми молоді дівчата,тільки-но були студентками,і раптом потрібно розпочинати самостійне життя і робити перші кроки у трудовій біографії. На чолі з завідуючою нам доводилося укомплектовувати приміщення меблями,приводити в порядок кімнати,шити,в’язати,вишивати,клеїти,садити квіти,набирати у групи діток. Все було цікаво,весело,іноді траплялися труднощі. Але все миналося.
Прип’ять – місто «молоде»,середній вік його жителів було 26 років. Велика увага приділялася благоустрою міста. Школа мистецтв,басейн,школи зі спортивними залами,дитячі садочки,будувався стадіон на 5 тис.місць.А які чудові троянди повсюди супроводжували нас по вулицях! Коли вперше приїздив влітку у це місто,то ніби потрапляєш у казку. Коли надходили вихідні,то скільки дитячого сміху,жвавості і радощів можна було побачити і почути на вулицях. Поруч ріка Прип’ять. Чудові краєвиди. Ліси багаті грибами, ягодами. Так тоді ми жили.
Пригадую, була п’ятниця, 25 квітня 1986 року. Працювала я в другу зміну. Коли закінчився робочий день,закрила свою групу і ми разом з чоловіком пішли прогулятися по вечірній Прип’яті. До речі, ключі й зараз зберігаю,як пам’ять тих трагічних днів. Щасливі дні,щасливе життя. Скільки планів,мрій, бажань. Жити б,будувати б,радіти,виховувати маленьких мешканців міста. Але не збулися ці мрії. На ранок 26 квітня ми з чоловіком зібралися на місцевий ринок придбати квіти. Це була субота,у наших знайомих мало відбутися весілля. Квітами завжди вітали подружжя. Позаду залишилася страшна ніч людської біди,про яку ми навіть (мешканці Прип’яті) і не підозрювали. Багато пожежників самовіддано боролися з лихом, не шкодуючи своїм молодим життям. І якби не вони,скільки молодих життів могло б обірватись в ту трагічну ніч.
Ми відразу помітили зміни на вулицях по всьому місту. Зміна енергетиків,яка повинна була заступити на вахту на день,не була відведена автобусами на електростанцію. Вулиці були оточені загонами міліції. Площа базару і навколо неї оброблялася людьми в спецодязі якимось хімічним розчином. Із зруйнованого 4-го енергоблоку АЕС піднімався сизо – блакитний дим,який легко осідав на ліс,що став потім знаменитим ,,рудим” лісом. Від цього всього на душі було тривожно,серце билося в ритмі невизначеної швидкості. 27 квітня близько 13 години державна комісія по ліквідації наслідків аварії повідомила страшну звістку,що о 14 годині буде відбуватися загальна евакуація всіх жителів міста Прип’яті. Сльози,розпач,переживання,відчай заполонив кожного з нас.
В цьому будинку по вул. Героїв Сталінграда 12/20,кВ.44 на 6 поверсі жила родина
Про ці хвилини я можу розповідати і згадувати до найбільшої точності ,і скільки б не збігло років,це ніколи не забудеться. В кожну річницю цього лиха в колі своєї сім’ї пригадуємо друзів,з якими розлучилися,так і не попрощавшись. Тих,котрих забрала ця невидима хвороба з цієї землі,і тих, кого вона ще мучить.
Життя людей поділилося на два періоди: це той,коли жили,не знаючи біди,та той,коли кожен день сповнений страху і тривоги.
Відселення,переселення,хвороба близьких,вибивання коштів на ліки…Нам також довелося переживати всі ці труднощі, переборюємо їх і зараз.
Тяжке життя припало нам та нашим дітям .І не тільки ця катастрофа ,а й інші негаразди хвилюють нас. Але все людство повинне повернутися лицем до цієї біди. Не допустити, щоб загинула нація, загинув український народ.
Світлана ВОЙТЕНКО-БОНДАРЕНКО.
