Пожовклі газети зі статтями про його роботу в Гребінківському локомотив-ному депо, різні фотографії різних періодів життя, нагороди… Усе це 90-літній Дмитро Касьян розглядає з легким сумом і спогадами…
За дев’яносто років багато чого трапляється у житті людини, але в пам’яті залишаються лише головні події і головні почуття, які робили життя значним і важливим для Дмитра Іларіоновича, а також для людей, які оточували його. З його сухої розповіді дізнаюся про село зі знаковою назвою – Козаче, на сусідній Драбівщині, де він народився, де пізнавав перші радощі і перші труднощі. А труднощів у сорокових було більш ніж достатньо: і нехватка їжі, і втрата матері… Як вихід зі скрутного життя, хтось йому порадив вступити у Полтавське залізничне училище, де і їсти дають, і одягають, і без роботи не залишать після закінчення.
– Коли мені сказали, що там дають залізничну форму, я без вагань вирішив навчатися в Полтавському ЖУ, це так тоді називалися профтехучилища, що означало: Жєлєзнодорожноє учіліще, – згадує Дмитро Іларіонович, – але головне, що там годували! У сорокові не так просто було знайти їжу… До того ж, я набував пристойного зовнішнього вигляду: коли я приїхав у село у формі залізничника, в картузі з кокардою, то дехто подумав, що якийсь генерал приїхав!..
До генерала Дмитро Касьян не дослужився, зате став Почесним залізничником, отримав медаль Ветерана праці, нагороджували його і годинником від самого міністра… Робітнича кар’єра ювіляра пролягла від слюсаря по ремонту паровозів п’ятого розряду на ПТРЗ (Полтавський тепловозоремонтний завод) до старшого майстра цеху підйомного ремонту тепловозів і старшого майстра дизельного цеху у Локомотивному депо Гребінка. Усі працездатні роки свого життя Дмитро Іларіонович віддав залізниці. На його очах відбувалися значні зміни у Локомотивному депо, можна сказати епохальні зміни: від паровоза до тепловоза…
Коли Локомотивне депо Гребінка “гриміло” на весь Союз, тодішній міністр сполучень, Микола Конарєв, провів виїзне засідання міністерства прямо в Гребінці, аби показати зразкову роботу місцевих залізничників. Як розповідає Дмитро Касьян, у якийсь момент до нього підійшов міністр і попросив його детально розповісти про тепловозний двигун, адже тепловози тільки починали входити в постійний режим залізниці. Майстер поспілкувався з міністром, провів йому урок матеріалознавства, і сам був здивований: для чого міністру такі знання? Але потім сам для себе відзначив правильність такого підходу до справи, бо як же можна керувати тим, чого не знаєш…
Історія з міністром мала продовження через десяток років. Приїхав уже колишній міністр до Гребінки до когось у гості і.. випадково зустрів на вокзалі майстра тепловозних двигунів і, на диво, впізнав його!.. Дмитро Касьян ще більше почав поважати Миколу Конарєва.
І Дмитро Іларіонович теж був і є у пошані гребінківців, бо багатьох з них у місцевому Депо навчив професій, наставив на шлях дисципліни і порядку. На роботі його не лише поважали за майстерність, а й за вимогливість від підопічних, що не любив ледарів, п’яниць… Але й турбувався про колектив, який йому довірили. Згадує, як виписували премію одному робітнику у якого народилася дитина: від вищого керівництва виписали 200 рублів, а він від цеху дав – 300 рублів, каже, сто рублів добавив хлопцям на застілля… Свято, як не як.
Уже в зрілому віці через операцію Дмитра Касьяна комісували, давали другу групу, але він не погодився: як можна сидіти вдома, коли треба працювати? Перевели на третю групу і призначили майстром інструментального цеху. Звідси він і пішов у 1996 року на пенсію за віком.
Дмитро Іларіонович, хоч і ходить повільно, спираючись на ковіньку, але у його поважні літа виглядає бадьоро. Живе один. Дружину, Ніну Павлівну, поховав у 1982 року, дочка вийшла заміж у Росію. Після початку великої війни вони не часто спілкуються… Декілька разів, каже, запитував про напад на Україну, вона мовчить… І батько здогадується, чому донька мовчить, добре, хоч не звинувачує у фашизмі, як деякі землячки…
На пенсію не жаліється, хоча від часу широкомасштабного вторгнення росіян в Україну, багато пільг ліквідували. Зараз допомога йде від Соцзабезу: до нього прикріплена Людмила Ященко, яка допомагає “по господарству”, ходить за продуктами в крамницю, приносить від благодійного фонду хліб тощо. Дмитро Іларіонович її хвалить і дякує за допомогу, адже самотність та поважний вік не так просто пережити… Дякує ювіляр і своєму сусіду, Сергію Корнєву, який добровільно взявся підтримувати його, як то кажуть, по-сусідськи, по-людськи… Соцпрацівниця приходить всього на декілька годин два рази на тиждень, а сусід прийде на допомогу у будь-яку хвилину, сусід завжди під боком, і вдень, і вночі… Ще один його сусід допомагає уже зі знанням медицини: Іван Рубан, хірург районної лікарні. Своїм довголіттям Дмитро Іларіонович також завдячує і лікарям Гребінки: Олександру Чеху і Ользі Візир.
Коли був молодим, у Дмитра Іларіоновича були у депо наставники, Іван Григорвиич Полунченко та Іван Григорович Басенко, яких згадує теплим словом. Потім і сам став наставником для деповської молоді, а нині вже молодші гребінківці віддячують йому тим же – добром і теплом…
Я довго вдивляюся у фотографії ювіляра, почесні грамоти з серпом і молотом, медаль, значок Почесного залізничника і подумав: це ж ось, нещодавно було, а як докорінно змінилося життя в Україні, і життя Дмитра Касьяна… Та що б не змінювалося, він був і залишається залізничником! Почесним залізничником! Побажаємо ж ювіляру здоров’я в очікуванні його століття!..
