1983–2024
10 квітня… Цього дня Юрій Миколайович Гребельник мав би святкувати свій 42-й день народження — чоловік, батько, добросовісний працівник, а згодом — мужній Захисник України. Але замість святкування — день пам’яті. День болю і водночас гордості за людину, яка прожила життя чесно, зі світлом у серці та відвагою в душі.
Його біографія, на перший погляд, коротка. Але за цими реченнями — цілий всесвіт.
Юрій народився 10 квітня 1983 року в мальовничому селі Сліпорід-Іванівка Гребінківського району Полтавської області. Закінчив місцеву школу, де здобув перші знання, перших друзів, перші мрії. Продовжив освіту у Березоворудському фаховому коледжі Полтавського державного аграрного університету.
У 2008 році Юрій одружився. Разом із дружиною вони виховували двох дітей — 16-річного сина та 12-річну доньку. Справжня опора, люблячий тато, надійний чоловік. Працював у ТОВ «Прогрес» слюсарем-ремонтником — майстер своєї справи, відповідальний і працьовитий.
Коли країна потребувала захисту, він не залишився осторонь. 13 січня 2024 року Юрія призвали на військову службу під час мобілізації. Він присягнув на вірність Україні — і виконав свою присягу до останнього подиху.
Юрій Гребельник героїчно загинув 27 жовтня 2024 року в бою за Україну, її свободу і незалежність. Його життя обірвалося, але його подвиг житиме вічно.
До дня народження свого сина Юрія Гребельника, його мама Гребельник Олена Кирилівна написала вірш, та й не один… Для найрідніших людей втрата сина, чоловіка, тата буде завжди болючою раною в серці.
На банері був сорок восьмим
Юрася нашого портрет.
Над кожним прапор України
І довша й довшає цей ряд.
Сьогодні березень, двадцяте
Ми до Юрасика прийшли
Я, мати Юри, і дружина
Букети квітів принесли.
Красиві рози, хризантеми.
Синок спасибі не сказав
Дивився мовчки на світ білий
На нас дивився і мовчав
Повинен він би вручать квіти
Дружині й донечці своїй
Повинен би життю радіти
Та в хаті він уже другій.
Та друга хата-домовина
А цвинтар-другий його дім
Там-найдорожча нам людина
А він-вже житель в світі тім.
Дивиться пильно із портрета
Неначе хоче щось сказать.
Та вже не кліпнуть його очі
Його вуста будуть мовчать.
Нових портретів за ним десять
І всім нема й пятдесяти.
Є зовсім молоді, є старші
І в рідний дім їм не зайти.
Війна забрала цих героїв.
Тепер на цвинтарах вони
А їх батьки, дружини, діти
Щоночі їх чекають в сни.
Хоч на хвилинку прийти просять
Хоч слово, кілька слів сказать
Та всі обличчя на портретах
На рідних дивляться й мовчать.
Ніколи вже не скажуть слово
Не запитають: “Як діла?”
росія, сотні разів клята,
Біду у край наш принесла.
Вбиває воїнів і мирних,
Жінок вбиває і дітей.
Чи ж мають право вбивці жити
Серед простих, мирних людей?
Кирило-пастор цих кацапів
Убивць освячує своїх
Він посилає мирних бити
Молитись буде, бач за них.
А як же заповіді Божі?
Найперша з них-не убивай
Як, Боже, можеш ти мовчати?
Убивць, катів цих покарай
Поки одна людина другу
Буде вбивати, катувать?
Поки отих, хто підняв руки,
Підло впритул буде стрілять?
Рідним везуть, везуть убитих
Сльози потоками біжать.
Як тяжко хоронити рідних
Як вовком хочеться кричать.
Хто народив вас кляті вбивці,
Чи можна матір’ю їх звать?
Вони б могли на страшну битву
Синів своїх не відпускать.
Хіба сини їм не потрібні?
Чи для них місія-родить
За те, що чадо вбиває інших
Цим мамам гроші б получить.
Що сталося з людьми наш Боже?
Втрачаєм гідність людську, честь.
Хто людьми стати нам поможе?
Чи сила в світі така єсть?
Оте “повітряна тривога”
По Україні скрізь луна
І ця тривога несе смерті
Без неї не минає й дня.
