Війна змінила нас і наші звички. Багато українських родин чекають щохвилини новин з фронту від своїх рідних та близьких. Сини, батьки, чоловіки боронять Україну від ворога, женуть окупанта з нашої землі. Коли з найріднішими немає зв’язку, залишається лише молитва…Кожна мати і дружина вірить у перемогу і повернення солдатів цієї війни додому, живими і неушкодженими. А є такі жінки, що наближають нашу перемогу, власними силами допомагають фронту та воїнам-захисникам.
Про наступ Збройних Сил України по всіх фронтах говорять на всіх каналах. Радісні звістки про звільнені міста і села приходять і з Харківщини. Та, на жаль, тривають запеклі бої за кожен кілометр нашої території. Багато поранених військових та мирних жителів Слобожанщини. Кваліфіковану медичну допомогу пораненим надають військові медики. На східному фронті з початку повномасштабної війни в Україні несе службу наш земляк з Короваїв – Владислав Коломієць.
Колишній фельдшер місцевого ФАПу завжди поспішав на допомогу людям. Хоч вже давно чоловік не працював за фахом, та ніколи не відмовляв односельцям, друзям та рідним у наданні медичної допомоги. Родину Коломієць знають не лише в селі, а й у всій громаді. Владислав та Олена не покладаючи рук, працювали на землі, вирощували якісну розсаду квітів та овочів, городину та продавали вирощене на ринку. Завжди привітні у спілкуванні з людьми, доброзичливі.
…Коли Олена розпочала збір коштів для придбання автомобіля для військових медиків, відгукнулося багато жителів громади, адже знають подружжя Коломійців. Владислав останнім часом найбільше вболівав за життя людей, яких евакуюють з передової. Часто поранених не вдається врятувати, бо складно їх транспортувати розбитими непрохідними дорогами. Для евакуації поранених потрібен був позашляховик. Дружина з усією відвагою взялася за нелегку справу, адже розуміла, що потрібно зібрати велику суму і бажано за найкоротший термін. Адже мова йде про кількість врятованих життів…
Олена Коломієць розповідає: “Я вдячна кожній людині, що поділилася коштами. Були бабусі, які приносили те, що могли – по двадцять, п’ятдесят гривень. Але вони не хотіли бути осторонь доброї справи…”
З коштів, зібраних на благодійних заходах у Гребінківській громаді, на авто для медичної бригади передали 20 тисяч гривень. Були організації, які змогли перерахувати 100 тисяч гривень. Щоб зібрати повну суму, довелося вкласти особисті кошти та допомогли друзі. Олена разом з однодумцями вирішила їхати по автомобіль на Західну Україну. Непростий шлях прийшлося їм здолати, адже в дорозі були 4 доби, в нічний час не могли рухатися через запроваджену в Україні комендантську годину. Та поїздка не принесла бажаного результату, лише втому і розчарування. Потрібного автомобіля на ходу не знайшли. Повернувшись у село, продовжили пошук. Звернулися до всіх, хто мав позашляховик і міг його продати. Такий водій знайшовся. Авто придбали і переоблаштували для потреб медиків та перефарбували. Владислав розповів, що потрібно змінити в салоні, для зручності транспортування поранених. Також купили нову гуму для авто, щоб вільно бригада рухалася по болотяній місцевості та багнюці. Автомобіль завантажили каністрами з пальним. Фермери допомогли. Також чоловік надіслав список ліків, необхідних на передовій. Олена дістала медикаменти, придбала препарати. Для потреб медичної бригади купили все необхідне. Поклали воїнам-захисникам і гостинці.
Олена вирішила відігнати автомобіль на передову сама. Багато хто відмовляв її від ризикованої поїздки. Та вона точно знала, що велика відповідальність на водієві цього автомобіля. Зусиллями багатьох людей він був придбаний і повинен був дістатися до місця призначення за будь-яку ціну. Жінка знала, що не може покладатися на інших, повинна виконати цю місію сама. Про небезпеку та ризики в дорозі попереджав і чоловік Владислав. На звільнених територіях ще знаходяться диверсійно-розвідувальні групи ворога, переховуються російські солдати. Олена найбільше переживала, щоб не потрапити в полон. Але не відмовилася від цієї життєво-необхідної для інших поїздки. Щоб не було проблем з військовими на блокпостах у дорозі, Олена звернулася до Лубенської військової частини. Вона вирушила в дорогу разом з військовим супроводжуючим з Лубен. Та поїздка була складною і морально, і фізично. Рухалися розбомбленими дорогами Харківщини. Колись рівні відремонтовані автошляхи зараз лякали своїми вирвами та снарядами, що засіли в асфальті. Обабіч доріг спалені автівки, військова техніка, навкруги – незасіяні поля. Лише смуток огортав душу, коли їхали повз звільнені населені пункти. Не було живого місця на будинках – розбомблені та вигорівші оселі, завалені дахи, побиті паркани. Жодної уцілілої заправки по дорозі не було. На всьому шляху на блокпостах військові перевіряли документи та автівку.
Не було зв’язку з Владиславом. Медична бригада, через бої, змінювала свою локацію. Довелося блукати, щоб знайти колону військових.
…Зустріч рідних людей була дуже короткою. Не вдалося, навіть, поговорити. Бригада йшла в наступ. Залишатися на полі бою було небезпечно. Олена розповідає, що вся поїздка в зону бойових дій пройшла на такому адреналіні, що час і втома вже не відчувалися. З’явилося полегшення від виконаного завдання і радість від зустрічі з чоловіком.
Тепер наш військовий медик Владислав Коломієць зможе врятувати не одне життя на автомобілі від земляків, що привезла на передову дружина Олена.
