Просила, плакала:
– Не йди, бо там вбивають! А ти такий красивий, молодий.
Сміявся він:
– Герої не вмирають!
І обіцяв вернутися живий.
Мені щоночі сняться його очі. В смерть: ненависну, страшну.
Дивлюся й запитати в нього хочу.
– Скажи, хто зрадив вас.
Я прокляну!
Він сумно посміхнувся.
– Ні, не треба.
А проклинати, то великий гріх.
В кінці життя кожен піде на небо. А там Господь буде судити всіх.
З дитинства добрий.
Бабуся ростила.
Нікому зла і кривди не робив.
Був розум в хлопця, щедрість, щирість сила.
По совісті завжди, по правді жив.
Душа компанії – веселий і простий.
Здавалось, всюди встигнути старався..
Люди казали “хлопець золотий”, а він мовчав і мило посміхався.
Вдома, підріс, усе допомагав. Його любили друзі і родина.
Струнким, високим і дорослим став.
Ми Богу дякували за онука, брата, сина…
Так, як усі, освіту здобував. Щось досягти в цьому житті старався.
Плани свої він на майбутнє мав, але до неба Ангелом піднявся..
Війна прийшла – відразу став у стрій. Без роздумів вдяг камуфляж і берці.
В 128 бригаді Гірсько – штурмовій, а Україна була в його серці..
Бучу, Ірпінь, Херсон та Соледар звільняв. На нулю і смерті не боявся.
Господь його в тім пеклі рятував, за спини побратимів не ховався.
Він нагороди за відвагу мав. За мужність й чесність друзі цінували.
– Я повернуся! – нам завжди казав. Рано у небо Ангели забрали.
Зрадою вбитий, він, як дуб упав. Земна дорога закінчилась рано.
Підлої смерті в спину не чекав, але життя забрала його рана.
Піднявся воїном в небесний стрій. Оплаканий пекучими сльозами.
Просила, плакала.
– Вернися, рідний мій!
З тобою ми молитвами й думками.
Нехай мені від Бога буде гріх. Вже байдуже, коли тебе немає.
Ненавиджу я зрадників твоїх, нехай Господь їм кару посилає.
Ім’я твоє читаю на хресті. Квіти, вінки і горя так багато.
Мало ти з нами поруч в житті.
А вічно тебе будем пам’ятати.
СЛАВА ГЕРОЮ!
Автор Соломія Українець.
(З інтернет-джерел).
