Рятуючись від війни, тисячі українських родин покинули власні домівки. Багато хто навіть виїхав за кордон і тепер вирішує найскладніше питання у житті: чи повернутися на Батьківщину, де все ще триває війна чи залишитися у далекому краї, де небо над головою мирне, але чуже…
Родина Бондаренків у перші ж дні війни вирішили евакуюватися із рідної Донеччини. Вони вже бачили, що таке “руський мір” у 2014 році, тож нічого хорошого не очікували і цього разу. Лиш почалися перші обстріли у місті Сіверськ були організовані перші евакуаційні рейси. Троє дорослих та хлопчик – дружня родина Бондаренків, швидко зібралися і поїхали спершу у Дніпро, а потім потягом – на Закарпаття. І завжди, де б вони не були, поруч з ними – українська пісня!
Анатолій Панасовч Бондаренко народився і виріс у Волновасі, яка зараз тимчасово окупована рашистами. Він достеменно не знає, що там зараз у рідних краях, адже на Донеччині не припиняються бойові дії. Так само складно зараз і у Лимані та Сіверську, де вони останнім часом проживали, допоки сусідня держава не вирішила розпочати криваву жорстоку війну. Вони, як сотні й тисячі українців, жили звичним життям, працювали, мріяли, але в одну мить їхнє життя змінилося. Війна його змінила раз і назавжди.
У селах Донеччини завжди співали українські пісні…
Анатолій Панасович з легким смутком у голосі розповідає про своє дитинство. Він народився і зростав у великій родині, де завжди любили співати українські пісні. Його батько та тітка Катя мали чудові голоси, цей талант передався і їхнім дітям. Тож завжди у цій великій і дружній родині співали при зустрічах. Тож і не дивно, що Анатолій Панасович не уявляє свого життя без пісні! І в радості, і в годину печалі його душа хоче співати. Пригадав, як після закінчення школи машиністів в Лимані, здобу професію машиніста, був активним учасником художньої самодіяльності. В складі різноманітних творчих колективів, як то чоловічий квартет “Будьмо!”, ансамбль “Світанок” чи козацький колектив “Надвечір’я” об’їздили багато сіл та містечок Донбасу. Завжди співали українських пісень. Навіть увечері, коли бувало йдеш вулицями села, то в одному кінці села, то в іншому чути як хтось затягує українську пісню. Інколи навіть сам Анатолій Панасович дивувався, адже таких пісень він міг і не чути. Хоча і сам, і вся його велика родина знала їх дуже багато. Пояснення цьому дуже просте. Багато років тому російська імператриця розігнала козацьку січ і тому багато козаків та їхніх нащадків оселилися і на Донеччині, і, в тому числі, і на Кубані. Там і досі говорять суржиком, подекуди співають українських пісень…
Українська пісня поєднала подружжя Бондаренків і ось уже вони відзначають “Золоте весілля”.
Неля Георгіївна та Анатолій Панасович познайомилися у будинку культури залізничників у Волновасі. Красуня Неля була студенткою Донецького училища культури і вони, разом із іншими студентами цього закладу, приїхали на практику.
Батько Анатолія Панасовича почув виступ студентів і, повернувшись додому після роботи, поміж іншим сказав сину, мовляв, приїхали студенти у будинок культури і там такі гарні дівчата! І вже ввечері син разом із товаришами слухали виступи талановитих однолітків, а після концерту була невеличка дискотека. Так і познайомилося майбутнє подружжя. У круговерті подій – і щасливих, і не дуже, непомітно промайнуло 50 років з тих пір. Цього літа вони у тісному родинному колі відзначали важливу подію – золоте весілля!
50 років тому подружжя танцювали свій перший весільний танець, заспівали разом якусь красиву пісню про вірне кохання. Чи пам’ятають вони ті почуття, які відчували в той момент, несміливі рухи, збентежені погляди?! Минули десятиліття, але ще й досі часто вони співають удвох. Золоте весілля – це той момент в житті, коли за плечима вже є і досвід, і мудрість, помилки і досягнення. Секрет сімейного щастя багато в чому залежить від взаєморозуміння. Навчитися цьому нелегкому ремеслу не просто, саме життя стає мудрим, але суворим вчителем.
Не дивно, що їхня донька Наталія теж дуже любить музику. Любов до пісні та творчі задатки передалися їй від тата і мами. З раннього дитинства вона разом з батьками та рідними часто співали. Творчість – це її стихія. Тож навіть сумніву не було, яку професію обрати, куди вступати на навчання. Тож після закінчення школи, Наталія стала студенткою Донецького училища культури і паралельно почала працювати. Згодом закінчила Харківський національний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди. Спеціальність: вчитель музики, хормейстер, та вчитель вокалу(співу). Вела дитячу вокальну студію “UNISON” у Сіверському центрі культури.
Окрім того, що постійно виступала у складі різноманітних творчих колективів, вона ще працювала з юними талановитими дітьми. Допомагала готуватися їм до різноманітних виступів та творчих конкурсів. Наталія має великий досвід роботи з талановитими дітьми. Вона мріє знайти роботу за фахом і продовжувати допомагати дітям розвивати свої здібності.
Родина переселенців з Донеччини швидко влилася у творчу Гребінківську сім’ю.
З початку війни родина Бондаренків переїздила з одного містечка в інше в пошуках місця, де їм було б відносно безпечно, зручно та затишно. Гребінка – місто залізничників, з першого погляду сподобалося Анатолію Панасовичу. Адже багато років він пропрацював машиністом тепловоза. І Гребінка йому показалася дуже схожою на їхнє рідне місто Лиман.
І в перші ж дні, коли вони приїхали сюди, вирішили прийти у наш будинок культури. Адже просто не уявляють свого життя без української пісні. Тут радо зустріли цю творчу родину. Зараз Анатолій Панасович, Неля Георгіївна та їхня донька Наталія Бондаренки – активні учасники різноманітних творчих благодійних заходів. Вони постійно оновлюють свій репертуар, беруть участь у різноманітних конкурсах та фестивалях, популяризуючи українську пісню. 
