Українська вишиванка здавна вважалась одним із найміцніших оберегів, адже у кожному її візерунку втілювався унікальний код захисту. Наші предки вірили, що символічний орнамент вишиванки є міцним захистом людини. Найкращим захистом володіли вишиванки, вишиті самостійно чи люблячою людиною – матір’ю, дружиною, бабусею. Вишивали не лише сорочки, а й рушники, хоругви, ікони, подушки, скатертини. Сьогодні вишиванки є не менш популярним одягом, це – національна гордість українців.
Багато вишитих сорочок у доробку Валентини Григорівни Олексієнко, майстрині – вишивальниці з Тарасівки.
Жіночому ремеслу вона навчилася у своєї мами Ніни Андріївни Олійник. Вміння вишивати стало в нагоді, коли Валентина навчалася у Прилуцькому педучилищі. На факультеті дошкільного виховання студентки виготовляли різні поробки, в’язали спицями, плели гачком та вишивали хрестиком. Валентинині вишиті салфетки та скатертини були виконані акуратно та майстерно, як вчила мама.
Після закінчення педучи-лища Валентина поверну-лася у рідну Тарасівку дипло-мованим спеціалістом. Тоді ще у селі був колгосп ім..Шевченка. Для місцевих дітлахів був відкритий дитячий садочок. Валентина Григорівна почала працювати з дітьми. У рідному селі жінка зустріла і своє кохання. Віталій Володимирович працював у колгоспі водієм. Молодята відгуляли весілля. У родині Олексієнків народилися двоє діток: синочок Олександр та донечка Юлія. Ось всі свої вміння і застосувала Валентина Григорівна у декретній відпустці. Коли у молодої мами випадав вільний час, вона бралася за улюблену справу. Тепер їй хотілося вишити для своєї малечі одяг. Жінка почала виписувати у Книжному клубі літературу з вишивки. У неї і досі зберігається багато книг та журналів зі схемами візерунків, з моделями вишитих сорочок, дитячого одягу. Вона самотужки навчилася вираховувати візерунки на полотні та переносити схеми на тканину. Валентина Григорівна ніколи не використовувала вже набиті на тканині схеми. “Може так і легше вишивати, але так немає місця для творчості”, – говорить майстриня.
Коли діти пішли до школи, Валентина Григорівна вишивала салфетки та рушники, портрети письменників для класних кімнат. Хрестиком вишивала жінка ікони, як родинні обереги. Кропітка робота займала багато часу, але приносила велике задоволення. У доробку Валентини Григорівни вишиті портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, нашого земляка – Євгена Гребінки.
Старший син після школи вступив до Полтавського державного аграрного університету. Валентина Григорівна подарувала закладу, де навчався Олександр, вишиті портрети Тараса Шевченка та Лесі Українки. Майстриня -вишивальниця щедро ділиться своїми творчими роботами з людьми, дарує вишиванки не лише рідним, а й незнайомим людям.
Кожному члену своєї роди-ни Валентина Григорівна вишила традиційну українську сорочку червоними та чор-ними нитками. В українських вишивках червоний колір використовується частіше ніж інші кольори. Адже він символізує любов, радість, безперервність роду і кровну спорідненість. А чорний колір символізує землю, родючість, добробут.
Звичайно, кожна мати, вишиваючи сорочку своїй дитині, молиться за її щасливу долю. Валентина Григорівна вишила багато сорочок для сина та доньки. Є у її сина і жовто-блакитна вишиванка, в кольорах українського прапора. Саме під нашим прапором зараз Олександр відвойовує українську землю в окупанта. І мамині молитви за всіх синів України щодня линуть на Схід. Зараз невтомні руки майстрині переключилися на в’язання. Мати в’яже теплі шкарпетки сину та його побратимам та відправляє в посилках.
Валентина Григорівна вірить, що скоро настане той час, коли всі сини повернуться до своїх матерів живими і неушкодженими. І тоді одягнуть вони свої святкові жовто-блакитні вишиванки з гордістю за Україну!
