Найціннішим скарбом і оберегом українського народу є пісня. Жодний народ не має стільки таких прекрасних народних пісень. Наш народ усю свою історію і свою долю виспівав і оспівав у піснях. Саме пісня рятує нас у тяжкі хвилини, лікує, надихає і підносить на високості. Співачки та музиканти – це обранці Божі, яким довірено та доручено берегти цей найдорожший скарб рідного народу – нашу пісню, нести її через віки до людей і передавати від покоління до покоління.
У кожному місті є люди, які своєю працею, талантом і серцем творять культурне життя громади. Для нашого міста такою людиною є Ніла Олександрівна Луценко, художня керівниця Гребінківського народного самодіяльного хору “Берегиня” – колективу, що вже десятки років несе людям радість української пісні.
Незвичне ім’я дівчинка отримала від свого тата. Його похресниця мала ім’я Неганила. У школі донька була записана під ім’ям Неоніла. Воно здавалося школярці дуже офіційним. Дівчинці більше подобалося, коли її кликали Ніла або Неля.
З ранньої юності музика стала для пані Ніли не просто покликанням, а справжнім сенсом життя. Мама дівчинки, Ганна Тихонівна, мала чудовий голос, гарно співала. Тато Михайло Петрович теж співав і мріяв навчитися грати на гармошці, щоб акомпонувати дівчатам. Інструмент він купив. Та за роботою все не знаходив часу на навчання. А донька взялася самотужки опановувати гру на новому музичному інструменті. Причому так захопилася тим навчанням, що декілька днів не ходила до школи. Батьки були на роботах, то не зразу дізналися про “шкільну втікачку”. Мама сварилася, щоб донька не пропускала уроків. А тато почув, як донька зіграла на гармошці, дуже зрадів. “Добре, що ти навчилася грати. 25 карбованців даром не пропали, та й мені вчитися не треба. Тепер у нас буде свій музикант”, – сказав тато. І як у воду дивився… Бо займатися музикою дівчинка не припинила. Паралельно з навчанням у Гребінківській загальноосвітній школі №3 Неля займалася у музичній школі. Музична школа тоді знаходилася у Будинку піонерів, очолював заклад Іван Іванович Касьян. Іван Іванович був і викладачем класу баяна. Дівчинка мріяла про свій баян, адже діти ходили на заняття зі своїми інструментами. Баян коштував дуже дорого – 150 карбованців. Не кожна родина могла собі дозволити таку розкіш. А тато все-таки купив Нелі баян і дівчина з гордістю носила свій інструмент на кожне заняття у музичній школі. Тоді багато дітей відвідувало цей навчальний заклад.
Ніла Олександрівна і зараз майстерно володіє грою на баяні. Інструменті, який став її вірним супутником упродовж усього творчого шляху. З його ніжних і водночас могутніх звуків народжувалися перші репетиції в школі, концерти, фестивальні виступи, свята і просто щирі миті спілкування з піснею. Неля була активною учасницею художньої самодіяльності школи. ЇЇ класний керівник Василь Панасович Карпенко вів драматичний гурток. Діти інсценізували п’єси, самі шили костюми та вчили пісні для постановок. А вдома Неля грала для батьків та родичів улюблені пісні: “В кінці греблі шумлять верби”, “Ой там на горі, на крутій”. І лилася українська пісня різноголоссям рідних…
Після школи дівчина мрія-ла вступити у Полтавське музичне училище. Разом з чоловіком, військовим, Не-ля Олександрівна чотири роки прожила в Німеччині, потім в Туркменії та Казахстані. У родині народилися донечки: Іра та Оксана. Скрізь жінка була активною учасницею художньої само-діяльності військових час-тин.
У 1973 році Н.О.Луценко повернулася в Гребінку. Жінка тридцять років працювала викладачем по класу баяна у дитячій музичній школі. Неля Олександрівна обожнювала свою роботу, та й працювати з талановитими дітьми – одне задоволення. Вона завжди вважала, що любов до пісні потрібно прищеплювати з дитинства. Через музику вона навчала своїх вихованців не лише співати, а й любити Україну, шанувати традиції, берегти рідну мову. Багато її учнів згодом обрали музичний шлях, ставши педагогами, виконавцями, керівниками колективів.
У ті часи створювалися філіали музичної школи у сільсьських громадах. П’ятнадцять років викладачка їздила у Слободо-Петрівку, адже вдалося створити чудовий колектив художньої самодіяльності села. “На моєму шляху зустрічалися тільки хороші талановиті та щирі люди, ентузіасти своєї справи. Пісня і музика в їхньому житті відігравала велику роль. Тому репетиції та концерти були задоволенням і для мене, і для них”, – розповідає Ніла Олександрівна. По своїй природі жінка вважає себе людиною сором’язливою та неконфліктною. Витримка, спокійний характер допомагали в роботі, а музика знімала всі бар’єри та перепони. Воістину пісня об’єднує всіх та творить дива.
У 2003 році директорка Гребінківського Будинку культури Надія Олександрівна Приходько запросила Нелю Олександрівну працювати у закладі культури, адже мала мрію створити хор. Так з Божою допомогою на Благовіщення у 2003 році відбулася перша репетиція хору “Берегиня” Гребінківського Будинку культури.
Під керівництвом Н.О.Луценко хор “Берегиня” виріс із невеличкого гуртка ентузіастів до справжнього народного колективу, знаного далеко за межами громади. “Основний склад колективу – це 24 учасника. Співали і жінки, і чоловіки, і робочі, і пенсіонери, і молодь”, – каже Неля Олександрівна. Репертуар хору охоплював як народні пісні, так і сучасні українські композиції, а кожен виступ відзначався особливою душевністю й професіоналізмом. Через три роки плідної роботи, виступів, концертів та участі у конкурсах і фестивалях “Берегиня” отримала звання Народного самодіяльного хору. “Посипалися” Грамоти та відзнаки, нагороди та перемоги.
Колеги й учасники хору з теплотою згадують доброту, терпіння та невичерпну енергію Нелі Олександрівни. “Для нас вона – справжня Берегиня української пісні, – кажуть вони. – У неї завжди горять очі, коли звучить баян і коли хор починає співати”.
У 2019 році Ніла Олександрівна пішла на заслужений відпочинок. “Тепер з’явився час на фільми та серіали. Залюбки дивлюся українські серіали. Вони ні в чому не програють іноземним. Господарюю у квітнику. Захоплююся квітами і вони віддячують мені своєю красою. Люблю троянди, півонії, нарциси, тюльпани”, – каже пані Неля.
Сьогодні, коли за плечима пані Нелі – десятки років творчої праці, сотні концертів і тисячі пісень, її серце, як і колись, б’ється в ритмі музики. Вона продовжує грати на баяні. Грає, коли весело на душі і коли в домі гості. Вона бере до рук свій інструмент і тоді, коли сумно і хочеться плакати… Жінка ділиться досвідом і натхненням з людьми, доводячи власним прикладом: справжня любов до музики – це дар, який не має віку.
Наталія Стеценко.
Фото із сімейного архіву Н.О.Луценко.
