У кожного з нас визначена своя лінія долі. Чи то коротка і пряма, чи довга і покручена. Ніхто не знає наперед, яка вона, куди проляже, куди приведе і де обірветься.
Час від часу, постійно спілкуючись з людьми, серцем сприймаючи їхні сповіді, стаєш ніби свідком дивовижних випадків, незвичайних історій неповторних доль.
… Вони несміливо зайшли до міського ЗАГСу. Старий чоловік років восьмидесяти і жінка пенсійного віку – гарна сільська молодичка з пригаслими рисами ще недавньої вроди. Обоє усміхнені, схвильовані і нерішучі. Вони хотіли зареєструвати шлюб. Різниця у віці булла відчутною – двадцять п’ять років, і я жартома запитала Івана Петровича, чи не боїться він, що таку гарну і молоду дружину можуть молодші чоловіки вкрасти. Любов Тимофіївна посміхнулась печальними очима і тихо сказала:
– Та ні, не вкрадуть. Як сама не схочу, то ніхто не вкраде. А я вже не схочу…
Щось таємниче було в цій незвичайній парі, щось тільки їм відоме. Це насторожувало і в той же час викликало цікавість. Мабуть, Іван Петрович це відчув і сказав:
– Через місяць, як не помру, і зареєструєш нас, я тобі, дочко, все розповім.
Слова свого старий чоловік дотримав, і коли після реєстрації шлюбу пізнього зимового вечора ми залишилися втрьох, Іван Петрович пояснив:
– Люба мені доводиться невісткою… Незаконною… Помітивши здивування на моєму обличчі, Любов Тимофіївна, важко зітхнувши, почала розповідь:
– Я все життя прожила в одному селі – малесенькому, як рукавичка, красивому, як білий світ. Кажуть, що я була гарною змолоду. Мабуть, бо багато хлопців сваталось, хоч і сиротою жила в глиняній хаті під соломою. Жила сама. Сама собі господарка, сама собі захисниця. А від любові себе не вберегла… Син Івана Петровича – Олексій все снився мені ночами, а вдень проходу не давав. Любила я його, так любила, що пустила в свої ночі…
А коли народився Віктор, Олексій поїхав з села. Казали люди, в Полтаві за докторшею якоюсь ув’язався, а невдовзі й одружився. Рік ми не бачилися. Як жила, того ніхто не знає. Тільки Іван Петрович заходив у хату до онука, а потім…приїхав Олексій. І все почалося спочатку. Я знала, що це гріх, що в нього сім’я, що я непотрібна йому, бо ж не взяв. А тільки приймала його завжди всі ці роки, як дружина, і вірна була тільки йому, і ждала тільки його.
Любов Тимофіївна заплакала по-жіночому щиро, не приховуючи свого почуття і болю, не криючись переді мною, незнайомою.
– Так було тридцять років. Не мало і не багато, але в них вся моя молодість і всі мої спомини. Дружина Олексія знала все, приїздила, влаштовувала мені “покаяння” – шибки била (спасибі, Іван Петрович потім не раз склив), за коси часто тягала, листи в сільраду писала, довго писала, та тільки я не відреклася від Олексія і він мене не кинув. Їздив до останніх днів своїх. Спитаєте, чого ж не побралися? А навіщо? Він і так моїм був, серцем чула. Я думала про нього щодня, щогодини, я відчувала його тепло, коли його не було, його присутність без нього, чула його голос, знала його любов. Забрати я його не сміла. В Полтаві у нього було два сини, один – прикутий до ліжка, там він був потрібний. А тут була потрібна я, адже Іван Петрович жив сам. І хату вибілити, перепрати все в хаті, і свою, майже розвалену мазанку треба було якось підтримувати. Та й син з невісткою й онуками щомісяця приїздили в гості, життя спливало своїм руслом, і я боялася щось змінити в ньому. А потім тяжко захворів Іван Петрович. Поклали його в лікарню у Полтаві, потім Олексій забрав батька до себе, будинок у селі продали. Зовсім стало мені самотньо, та й Олексію не легко було. Батько лежачий, не встає, дружина за всі гріхи дорікає…
…Альоша помер несподівано. У мене і досі таке відчуття, що він має ось-ось приїхати, бо казав же за місяць до смерті “до зустрічі”.
А Іван Петрович не зламався, видужав, тільки зайвий він став міській невістці. Повернувся в село, а жити нема де. До мене – так хата майже розвалена. Та й люди що скажуть. Хто я йому – чи рідна, чи чужа – я вже і сама не знаю… купив він хату в райцентрі, забрав мене з колгоспу, оце одружились. Каже: “Як помру, щоб не чужою в хаті лишалась, а хоч на папері, в документах, нашою. Бо все життя нашою ж таки і була, моєю поміччю, а синовою радістю”.
Любов Тимофіївна замовкла, потім поглянула на Івана Петровича тепло і привітно. Видно було по всьому, що вона добра і щира жінка, це відчувалося в її словах, погляді, і навіть руках.
– Ось така моя лінія долі, – скінчила свою розповідь Любов Тимофіївна.
– Не думалося – не гадалося, що так поверне…
– І, підвівшись, звернулася до Івана Петровича, – пішли, батьку, бо вже темніло, заговорилися, а в нас на вечерю тільки картопля, а ще ж треба сорочки ваші перепрати…
…Вони пішли. Дві долі в одну хату. А надворі падав густий білий сніг, посипав рясно своєю чистотою їхні сліди, що йшли поруч. Тільки безсила була зима засипати і приморозити лінію людської долі, яка кожному відведена Всевишнім на цій святій і грішній землі.
Наталія БАКЛАЙ.
