Колектив редакції газети “Гребінчин край”
вітає з 80-річчям Андрія Тарасовича
ДЕНИСЕНКА! Бажаємо побільше хороших днів, щасливих подій і миттєвостей, радісних звісток і свят. Нехай всі Ваші дні будуть наповнені любов’ю рідних, удачею, приємними клопотами, прекрасним самопочуттям і оптимістичним настроєм. Всіх благ Вам і гармонії душі.
Віхи долі
Народився я пізньої осені, коли рік тому Світова війна відкотилася на захід.
Мого батька, хворого на серце, до армії не призвали. До війни з дитинства пас колгоспну худобу. А пізніше сторожував. По теплу – колгоспний сад, а взимку – нафтобазу поблизу станції Мар’янівка. Коли в 1941-у її бомбили, отримав контузію, став глухим.
Мати родом з багатенької сім’ї, але заміж довго ніхто не брав, бо мала більмо на оці. Як вони поєднали долі, цього не знаю. Жили в якійсь хатині на одній з сільських вулиць. Та коли німці відступали, то палили все підряд. Тож батьки мої та старший на 14 літ мій брат Іван перебралися в садову землянку, де був підвал, у якому взимку зберігали вулики з бджолами.
Була там якась пічка. Тож перезимували. Почалася відбудова, відроджувався колгосп і нам дали хату на хуторі, яку покинув “непівець”, котрий прислуговував німцям і з ними втік. Малі свої роки я провів спочатку в саморобній колисці, що була прив’язана до сволока на печі. А потім батько зробив мені візок.
Пам’ятаю, як мене вперше винесли надвір і босого пустили походити по траві, що густим зеленим килимцем вкрила подвір’я. Довкіл росли дерева, цвірінчали горобці, пурхали ластівки. Тоді природа і ввійшла в мою душу. Любов до навколишнього проніс крізь все життя.
Не знав я ні ясел, ні дитсадків. У теплу пору з трьох років гуляв надворі. Брата забрали в армію, тож з чотирьох років належав сам собі, окрім зимових місяців. А згодом “виховувався” в гурті сусідніх старших мене хлопців. Чого в них навчився – зрозуміло. Рано став курити й знав багато нехороших слів.
А ще у нас була саперна лопатка і я нею копав собі землянки. Коли вже пішло моє сьоме літо, на подвір’ї з’явилась якась жінка.
– До школи хочеш?
Я зрадів, кинув лопату і став ждати батьків з роботи. Першою прийшла мати, вона працювала в городній бригаді, а батько, як і раніше, сторожував сад. З радістю розповів, що мене записали до школи.
– Яка там школа. Малий ще. Та й ні в чому…
Так я тоді до школи і не пішов. Та невдовзі прийшли і з школи, і з сільради. Й примусили батьків, щоб я таки навчався з ровесниками. Хоч було тоді, як я пізніше дізнався, і немало переростків.
Навчався я непогано, сім класів закінчив в основному на “четвірки”. А ще виявилося, що вмію малювати і складати віршиики. Недаремно десь з п’ятого класу був у редколегії стінківки.
Улітку з шостого класу вже працював. Спочатку возив воду конем полільницям буряків, а пізніше – після семирічки, – у літколгоспбудові. Був підсобним робітником, як у нас в селі будували напівземляний свинарник. А потім – на цегельному заводі. Там, до речі, стрів знану в нас п’ятнадцятирічну Валентину Левченко. У парі ми вивантажували з печі палену цеглу.
Отож, заробив я за сезон, як зараз пам’ятаю, 261 карбованець. Купив костюм недорогий, туфлі, картуз і шапку на зиму й білий китайський плащ. Раз іду прибраний селом, а назустріч учителька О. І. Сасінович, колишня військова льотчиця, а в школі – викладач мови й літератури.
– О, який фраєр! – вигукнула. – А ти знаєш, що в нас 8-й клас відкрили. Щоб завтра був у мене на уроці. Я з директором побалакаю…
Так я став навчатися знову в школі. Директор був новий – М. В. Таран. Я йому чимось сподобався. Тож писав на червоній тканині різні лозунги, брав участь у випуску стінгазети. А коли заняття закінчилися, виконував по наряду деякі колгоспні роботи, пас череду, корів у людей. І десь серед літа мене стрів той директор і сказав, що вони з місцевим головою кооперації домовилися в райспоживспілці, щоб дали мені направлення на навчання аж до Львова.
Студентство
Батько мій помер, ще як я ходив до першого класу. Брат після армії одружився й жив у сусідньому селі. Тож були ми удвох з матір’ю. Взагалі-то було б нас у родині чималенько, але троє старших моїх братів і сестри померли дітьми, ще до війни.
Напекла мені мати коржиків, десь дістала який чемоданчик – і пішов я, не стримуючи сліз, до станції Мар’янівка, пішов у світ.
Іспити здав і став навчатися. Знову ж таки, як дізналися, що я малюю й пишу віршики, залучили мене до випуску стінгазети “Торгові кадри” – чотири великі ватманські папери, які я склеював, писав гуашшю заголовки і решту – теж. В основному в урочний час – четвірка була забезпечена, особливо з хімії, яку я недолюблював.
Займався з друзями велоспортом, а на другий рік – плаванням у басейні, бо сказали: хто не вміє плавати, не поїде в Ялту на півроку працювати в ресторані.
Так я потрапив у Крим, кухарем третього розряду в Ялтинський ресторан “Літо”. І восени 1963 року отримав повістку – в армію. Щоб якось мене підтримати матеріально, ті, хто нами керував, організували шашличну прямо на пляжі. Велике корито для жару, дві чотиривідерні кастрюлі з баранячим м’ясом, кілька ящиків із сухим вином і ми вдвох з другом В. Височаком, день у день два тижні обслуговували відпочиваючих і назбирали деяку суму, окрім оплати за продукцію і вино.
Тож відпустили нас провідати мою матір, а потім і його родину у Львівській області. Та коли треба було повертатися в Ялту, літак із Львова до Сімферополя не полетів через негоду. Як вже на другий чи третій день добрався до військкомату, там сказали, що запізнився я, й треба тепер ждати тижнів два нового набору.
В армії
Два тижні жив на тій же квартирі, допомагав у літньому цеху ресторану своїм однокурсникам управлятися з замовленнями і взагалі. А коли отримав знову повістку на 12 листопада, то попрощався з друзями не без вина й купання у великих уже прохолодних хвилях Чорного моря.
Везли нас довго, тижнів зо два. Куди – ми вже знали: у Калінінградську область. Вийшли ми з поїзда і відразу ж нас повели до великого спортзалу в місті Совєтску. Були там не лише ми, а й багато інших, звезених сюди призовників. По рупору мене попросили підійти до столу в центрі залу другим. Капітан тримав у руках мої призовні документи. Назвався Федоренком. Я зрозумів: землячок, бо в нашій Сербинівці багато з таким прізвищем.
А потім чорною “Волгою” нас з ще одним товаришем пару годин везли, як потім виявилося, в Калінінград у штаб армії. Так я позмінно став служити в їдальні військового батальйону, який обслуговував керівництво штабу.
Після мого року служби, наш госпвзвод поповнився. Мене з першого ярусу ліжка попросили переселитися на другий, а на моє місце поселили високого, красивого, ставного щойно передягнутого в військове, хлопця. Виявляється артиста МХАТу з Москви. Служив він артистом і в театрі при Будинку офіцерів. Коли дізнався, що я пишу вірші, домовився, щоб деякі (патріотичні) почитав на офіцерському вогнику, що організовували з нагоди якогось свята в кафе нашого військового містечка.
Коли я прочитав свої вірші, до мене підійшов, як я пізніше взнав, мічман, який сказав, що в бібліотеці Будинку офіцерів працює літстудія і що він її очолює й домовиться з моїм начальством, щоб мене туди щочетверга відпускали.
Так ось і відслужив я три роки. Відправляти туди, звідки призвали – в Ялту. Довелось подавати рапорт, щоб відправили до Львова, де мені ще треба було мало не два роки довчатися в технікумі. Добрався туди з запізненням. За роки служби набув навичок з основного – кухарювання, але призабув інше, чого навчали. Втім, ставилися до мене з розумінням, знову випускав “Торгові кадри”. Здав випускні на п’ятий розряд, перед цим відбувши шестимісячну переддипломну практику завїдальнею в Золотоноші. Але захворіла мати, і я, замість того, щоб їхати працювати, куди захочу, вимушений був повернутися додому. Так був улаштований райспоживспілкою, яка й давала мені направлення на навчання, завідуючим виробництвом у гребінківську “Чайку”.
У редакції
Працював я там з травня по грудень 1968 року. Де б мене не носило, майже скрізь носив чи відсилав до редакції місцевих газет свої вірші. Але друкували мало. У Львові – ні разу, а от у Луцьку, де теж у ресторані, практикувався на третьому курсі, два віршики опублікували. Поніс я і в нашу тодішню районку “Серп і Молот”. Редактор В. І. Москаленко подивився на ті вірші і мовив, що газеті потрібна проза.
Невдовзі я приніс заміточку, в якій йшлося про матір, кухонну працівницю “Чайної”, яка залучила до свого діла дочку – випускницю школи. Скільки в мене було радості, як я прочитав той свій “твір” в газеті. Пішло, як мовиться, без правки.
Потім став я відвідувати літгурток при редакції, а напочатку грудня прийняли літпрацівником редакції. Відтоді майже 35 років віддав цій своєрідній “кухні” і не шкодую.
Відзнаки долі
Як таких урядових чи державних відзнак не маю. Хіба що кілька ювілейних медалей. Але немало Грамот, між якими і “Почесна Грамота Полтавської обласної ради”, за активну участь у підготовці й проведенні урочистостей, присвячених 200-річному ювілею Є. П. Гребінки.
Маю кілька друкованих збірок віршів, у тому числі дві – присвячені Є. П. Гребінці (одна з них – у газетному варіанті).
Ветеран праці, занесений до Почесної книги ради Гребінківської районної організації ветеранів. Добірка віршів – у навчальному посібнику “Література Гребінчиного краю”.
Ще – двічі Лауреат журналістської премії імені Героя Радянського Союзу Григорія Кагамлика та літературної імені Є. П. Гребінки.
Член Спілки журналістів України, “Полтавської спілки літераторів.
Значною відзнакою долі є те, що на місці поховання Євгена Павловича Гребінки в селі Мар’янівка викарбувано чотири рядки одного з моїх віршів, присвячених байкарю:
“Безмежна світова арена
Слід не один там загубивсь,
Як мало ти прожив, Євгене,
Та як багато ти зробив!”
Числа долі
Моє число – четвірка. Мати народила мене в 44 роки. Я був четвертим її сином. З’явився на світ у 1944 році. В школі й Технікумі навчався в основному на “4”. Служив у військовій частині 41841. Хата, в якій я виріс і нині живу, під №84.
Рими долі
Мій пожовтів життєвий сад.
І не тому, що я – жовтневий.
Мені вже аж вісімдесят –
Живу десь між землею й небом.
Готуюся, а чи й долаю
До Бога сходинки круті.
Потраплю, знаю, не до раю.
До пекла звик я при житті.
Тож не лякаюсь потойбіччя,
Хоч і кипітиму в смолі.
Підказує мій Ангел: бійся
Забутим бути на землі.
* * *
Ось і прийшла життя мого зима.
Душа і та – нерадісна і квола.
В моїх віршах поезії катма,
В них просто правда і проста, і гола.
Мене не стане, як і всюди всіх
На зміну інший, кращий, люд прийде.
Життя моє насправді сміх і гріх,
Та неповторне більш ніким, ніде.
Ще йду вперед, але немов назад.
Не віриться, що вже – вісімдесят…
* * *
Я проїхав від моря й до моря.
Знав міста і великі, й малі.
Та не знав там ні щастя, ні долі,
Це знайшлося на рідній землі.
У селі, де родини-трудяги,
Де життєвий їх побут простий.
Чоловічі серця там з відваги,
А жіночі – з тепла й чистоти.
Там себе відчував я собою,
Трави ніжив і землю сапав,
Милувався в лузі вербою,
Як віночки їх квітень сплітав.
У селі на окраїні жив я.
Та село в моїм серці жило.
По собі лиш вірші залишив я –
Не розбринькай в віках їх, село…
* * *
Під час війни я народився.
Мабуть, в такий час й відійду.
Між війнами я жив, трудився
У всіх і всюди на виду.
Факт, що моєму поколінню
Все ж пофортунило таки:
Хто чесним був, не здався ліні, –
Прожив у мирі залюбки.
На жаль, і я – війни дитина.
Тепер – війни пенсіонер.
В моєму серці України
Бринить і плаче кожен нерв.
Я – не гадалка. Я не знаю,
Що буде завтра, поготів…
Народу рідному бажаю
Свободи на віки-віків.
Жовтень 1924. с. Сербинівка.
