Виповнюється 509 років від дня перемоги війська, очоленого князем Костянтином Острозьким, над москалями біля м. Орша і 493 роки з дня смерті цього великого українського патріота, мудрого державного діяча, видатного стратега й полководця, багаторічного оборонця рідної землі, щедрого мецената й енергійного будівничого. Багатогранною державотворчою діяльністю, турботою про добро Батьківщини він назавжди вписав своє ім’я в історію України, а також сусідніх Литви, Білорусі та Польщі.
Життя й діяльність князя Костянтина тривали у складний, позначений численними тектонічними зрушеннями період вітчизняної та європейської історії. Наприкінці 15-го, на початку 16-го століть у політичному, економічному, культурному й духовному житті західноєвропейських країн відбувалися важливі події, що призвели до всебічних грандіозних змін у цій частині світу. Було відкрито Американський континент і прокладено морські шляхи до нових земель, винайдено друкарський верстат. Важливою подією церковного життя, що відчутно вплинула на духовну, політичну, економічну й культурну сфери суспільства, стала ініційована М. Лютером Реформація. Геніальні митці збагачували національні культури видатними творами, природознавці робили важливі відкриття й започатковували нові галузі науки. Мислителі продукували прогресивні, гуманістичні ідеї.
Вагомим результатом незворотних змін стало зародження і стрімке поширення об’єктивних знань про світ, про біологічну природу й духовну сутність людини. Утверджувалися новітні уявлення про Бога й мораль. Розвивалося вчення про державу, соціальну і правову ґенезу влади, про божественні, отже невід’ємні, непорушні права особи й народу, про демократію і самоврядування.
За таких умов формувалися європейські нації, зароджувалося громадянське суспільство, викристалізовувалося етнічне й політичне обличчя сучасної Європи. Масштабні еволюційні процеси призвели до поступового утвердження в суспільній свідомості європейців нових політичних, економічних, правових та морально-етичних цінностей, які, поширившись згодом серед більшості народів світу, стали глобальними і загальнолюдськими.
Докорінно іншою була ситуація у Східній Європі. Оскільки тут пролягав цивілізаційний кордон між двома світами–передовим, динамічним європейським і диким, зашкорублим азійсько-ординським. Прогресивні тенденції уособлювали насамперед Польща і Велике князівство Литовське. Яскравим представником темного, реакційного, агресивного світу стала Московщина. Доцільно підкреслити: зазначений цивілізаційний розлом існує ще й досі, навіть через п’ятсот років після згаданих подій. Очевидно, він зберігатиметься ще дуже довго. Передусім через ординсько-агресивний менталітет, глибоко закорінений у психіці і політичній свідомості московитів, а також деспотичний, злочинно-мафіозний характер їхньої держави.
Чим було Велике князівство Литовське, до складу якого входила більшість українських територій? Після політичного занепаду Київської Русі, спричиненого міжкнязівськими чварами і монголо-татарською агресією, вона як єдина велика держава перестала існувати в попередніх кордонах. Згодом майже всі українські землі мирно ввійшли до складу Великого князівства Литовського– нової держави, що завдяки енергійним і вольовим правителям стрімко набирала силу і розширювалась територіально.
1362 р. очолене князем Ольгердом литовсько-руське військо розбило монголо-татар біля річки Синюхи. Південні українські землі були приєднані до Литви. Ця битва стала однією із перших масштабних перемог над ординцями на українських теренах. Від азійського ворога було звільнено Київщину, Чернігівщину й Поділля. Переможна битва на Синіх Водах започаткувала визволення східноєвропейських народів від влади Золотої Орди. Після звільнення колишніх земель Київської Русі Велике князівство Литовське (Литовсько-руська держава, в якій литовці становили тільки 10 % населення) наприкінці 14-го ст. стало спільною батьківщиною литовців, білорусів та українців — найбільшою за територією країною тогочасної Європи, що простягалася від Балтійського до Чорного моря. Державною мовою ВКЛ була руська, нею видавалися всі політико-правові акти, відбувалися богослужіння і проводився навчальний процес.
Звідки взялася і чому наприкінці 16 ст. політично піднялася Московщина, адже тривалий час європейці про неї навіть не чули, не здогадувалися про її існування? На середньовічних географічних мапах землі, де вона зародилася, мали назву Татарія. Політичне піднесення Москви почалося на початку 14 ст. Цьому сприяв незначний, але фатальний випадок. Для придушення антиординського заколоту у Твері– тодішньому головному місті Заліських земель, монголи послали карателів на чолі з князьком московським, що як ханів васал саме перебував у Сараї – столиці Орди. Цей московський колабораціоніст використав посланий дияволом шанс і вислужився перед монгольським окупантами. За його наказом Твер зазнала жорстокої розправи. Місто було дощенту спалене, а жителі поголовно перебиті.
Отже генерал-летенант Червоної армії А. Власов і його майже мільйонне військо, перейшовши через 600 років на службу до Гітлера, мали з кого брати приклад. Тому власівці, як і їхні предки, безжально спалювали московські й білоруські села, жорстоко вбиваючи колишніх співвітчизників.
За рабську запобігливість, нещадність і жорстокість, виявлені під час придушення народного повстання, монголи призначили московського зрадника й екзекутора старшим над усіма тамтешніми князьками і головним збирачем податків з населення підвладних Орді північних територій. Ця трагічна подія сприяла перенесенню монголами «столиці» підкорених земель не до міст Суздаля чи Володимира, а до невеликого, задрипаного поселення з назвою Москва (у перекладі з мови тамтешніх угро-фінських племен означає «смердяче болото» чи «брудна вода»).
На початку 16 ст. Золота Орда, як держава, перестала існувати. 1502 р. кримський хан Менглі-Герай І, перемігши війська останнього її правителя Шейх-Ахмета, спалив столицю Сарай. Чимало золотоординських мурз разом зі своїми загонами перейшли на службу до Москви, влившись до її панівного класу. Монголи сприяли зміцненню деспотичного монархічного режиму, ставши його політичною та військовою опорою. Захоплюючи сусідні землі, допомагали московським правителям розширювати територію князівства. Сотні тисяч жорстоких Батиєвих нащадків-вихрестів, перемішавшись з дикими місцевими угро-фінськими племенами, започаткували новий етнос– московитів.
Зокрема на території сучасної Московщини проживаіло фінське плем’я меря– звідси прикметник «мєрс(з)кій». У побуті неписьменні простолюдини ще декілька століть послуговувалися своїми говірками. Правителі розмовляли татарською. Але мовою церкви, адміністрації, діловодства була принесена з Києва частково переінакшена на український лад староболгарська (нею Кирило й Методій переклали з грецької Біблію).
Згодом багато вихідців з Орди, отримавши титули бояр і князів, стали і впродовж століть були найближчими до влади царедворцями. А татарин Б. Годунов навіть шість років був московським царем. Титул «князь» у московитів аж до 1917 р. асоціювалося зі словом «татарин». Салтикови, Тургенєви, Карамзіни, Суворови, Ушакови, Наришкіни, Уварови, Кутузови, Шереметєви, Бахметєви, Шахматови, Тютчеви й багато інших знатних родів мали монголо-татарське походження. І пишалися цим. Отож «омонголена і протатарена» Московія стала політичним, духовним і ментальним спадкоємцем жорстокої Орди. Була ним упродовж багатьох століть. Не маймо ілюзій: залишиться такою аж до часу неминучої загибелі. Недарма «великорос» Ленін говорив: «Пошкреби руского– знайдеш татарина».
Правителі ще мізерного Московського князівства, як політичні та ідеологічні спадкоємці монгольських ханів, плекали маніакальні ідеї про власну особливу місію. Виношували агресивні плани захопити всі землі, що в минулому належали Візантійській імперії, Київській Русі та Золотій орді. Підставою маячних намірів та агресивних дій став той факт, що засновник Москви Ю. Довгорукий був сином великого київського князя В. Мономаха й онуком візантійського імператора К. Мономаха.
Найпростіше було обґрунтовувати право на приєднання до Московського князівства територій, які недавно входили до складу Орди. Адже серед найближчих родичів московських князів (хоча декотрі воліли вважати себе нащадками міфічного Рюрика) було чимало монголів. Від часу призначення московських правителів старшими над рештою Заліських князьків, ординські хани – для гарантування покори і лояльності – давали їм у жінки своїх дочок і наложниць. А довірених поплічників — у радники. Неупереджено дослідивши історичні джерела деспотичної Московщини, К. Маркс дійшов науково правильного висновку: ця дика й загарбницька країна «зародилася у кривавому болоті монгольського рабства». Вона успадкувала від хижих ординців і надалі завжди демонструвала в зовнішній політиці найпаскудніші, з погляду європейця, риси: агресивність, деспотизм, злодійство, загребущість, віроломство й підлість. Такі характерні для «широкої і доблесної» московської душі якості як брехливість, злодійкуватість, лютість, свавілля, брутальність, нахабство, шахрайство, пияцтво, зухвалість – огидні й неприйнятні для цивілізованих народів і культурних людей.
У міру посилення Московського князівства (МК) частішають його агресивні дії проти сусіднього Великого князівства Литовського (ВКЛ). Московити також підбурюють кримських ханів (їхніми данниками вони стали після знищення кримцями Золотої Орди) до нападів на українські землі, що перебували у складі ВКЛ. Загарбницька зовнішня політика Москви виснажувала сусідні країни, відволікала їхні людські й матеріальні ресурси від творчої праці, гальмувала розвиток продуктивних сил, науки й культури.
Доречно нагадати: 1571 р., майже через півстоліття після описаних тут подій, кримський хан жорстоко покарав Московію за декількарічну несплату данини. Його невелике військо, здійснивши стрімкий похід, обійшло всі московські залоги, в яких безтурботно пиячили «витязі», і дощенту спалило «білокам’яну». Вцілів тільки цегляний кремль. До Криму татари привели і продали в рабство майже 100 тис. московських бранців.
А що ж робив тодішній великий князь Іван IV Грізний, чому не оборонив ні держави, ні столиці, ні народу, чому не послав «чудо-богатирів» навздогін татарам, щоб визволити невільників? Психічно хворий, він цілими днями жорстоко запроваджував новий «лад» на Московщині: на чолі зграї п’яних та оскаженілих від крові опричників (попередники ЧК, ГПУ, НКВД, КГБ, ФСБ) грабував, палив і вбивав тисячі «крамольників». А ночами разом із бандою головорізів замолював «гріхи», влаштовуючи оргії у храмах. Крім того, цей виродок вважав узятий кримцями 100-тисячний полон справедливою компенсацією за багаторічну несплату їм данини-«нагороди за оборону».
Як не дивно, але тодішня московська церква і суспільство, зазнаючи наруги, принижень і мордувань, ніяк не протестували проти лютого деспота. Більш того, вони вважали сатану й богохульника на троні непогрішним і святим, його політику правильною, а терористичний, кривавий режим єдино можливим і доцільним для свавільного московського народу. Хіба не те саме, але в більших масштабах, повторилося і впродовж кількох десятиріч творило на Московщині через 400 років, у часи сталінізму? Недарма біснуватий Коба захоплювався діяльністю осатанілого вбивці і шкуродера Івана Грізного, вважаючи себе його послідовником.
На початку 1930-х рр. комуністична історіографія, відкинувши марксове, класове трактування історії Московщини, запровадила шовіністичне, великодержавницьке її тлумачення. Історики-марксисти на чолі з академіком М. Покровським були розстріляні.
Великий збройний конфлікт між МК і ВКЛ почався 1513 р. агресією Московщини. Ще влітку 1514 року її армія після місячної облоги захопила білоруський Смоленськ, що входив до складу ВКЛ (про те, що Смоленщина – давня білоруська земля і проживають на ній сябри, «бацька Лукашенка» нагадує Кремлеві в моменти загострень стосунків з Москвою), і наприкінці серпня вийшла до Дніпра неподалік м. Орші. Зупинити московського агресора, розгромити загарбницьке військо і визволити захоплені землі було доручено 54-річному Волинському князеві Костянтину Острозькому–гетьману Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського і Королівства Польського.
Завдяки енергійним діям за короткий час Острозький зібрав майже 40 тисячне військо. У його складі були литовські, білоруські, українські, польські, чеські, сербські, угорські, німецькі й татарські загони. Ударну силу становили 16- тисячна легка литовська кавалерія і 14- тисячна польська кіннота (легка та важка), 5-тисячна піхота (переважно сілезці й чехи), а також потужна артилерія. Відсутні точні дані щодо чисельності ворожого війська. Хоча польський король і великий князь Литовський Сигізмунд І Старий писав, що московитів було 80 тисяч.
Перші невеликі зіткнення військ К. Острозького з передовими ворожими загонами відбулась наприкінці серпня на переправах через річки Березину, Бобр і Друть. Зазнавши втрат, москалі відступили. У ніч з 7-го на 8 вересня військо Великого князівства Литовського через наплавні мости переправилося на лівий берег Дніпра навпроти м. Орші. На світанку москалі почали атакувати Острозького, намагаючись відрізати його загони від річки й захопити мости. Але ворожі атаки були відбиті. За словами істориків, К. Острозький особисто очолював контратаки русько-литовської кінноти. Незважаючи на вік, відважно бився, як простий вояк. Уміло використовуючи неузгодженості в діях московських воєвод, він нападав на них порізно, а ті, за словами літописця, «із заздрості видавали один одного».
Опівдні за вказівкою К. Острозького руські й литовські вершники вдалися до хитрощів. Імітуючи відступ, вони заманили московську кінноту під залпи своїх гармат. Після потужного обстрілу із засідки, що була у прибережному лісі, ворогів атакував резервний загін. Побачивши, що настає вирішальний момент битви, К. Острозький посилив натиск і, примусивши важку московську кінноту до відступу, загнав її на багнистий берег річки Кропивни, де вона позбулася маневреності. Загрузлі в болоті коні втратили рухливість. Там, між Оршею та Дубровною майже вся ворожа кіннота була знищена. Загін польських гусарів довершив розгром московської армії, хоча гонитва за рештками недобитків, що панічно тікали до Смоленська, тривала аж до ночі. Отже, здобувши 8 вересня 1514 р. велику спільну звитягу над нахабним московським агресором, збройні сили східноєвропейських народів надовго приборкали його загарбницькі наміри!
Адже в разі перемоги московити захопили б не тільки Смоленськ, але й величезні території ВКЛ. Після цього, за прикладом Батия, московсько-татарські правителі організували б «визвольний похід» у Західну Європу, де їхні орди спустошили б десятки країн. Страшно уявити, але наслідки агресії московських варварів стали б для багатьох народів не менш жахливими і катастрофічними, ніж одночасні епідемії чуми й холери. Передовій цивілізації, що стрімко розвивалася, загрожувало «звільнення» від європейців і європейськості. Її поступальний рух був би надовго загальмований. Московитські варвари відкинули б Європу на багато десятиріч назад.
Отож К. Острозький, розгромивши диких загарбників, зупинив їхню навалу не тільки на ВКЛ. Він захистив від темних вандалів, руйнівників і людоловів Європу саме тоді, коли над нею сходила зоря Просвітництва!
Великого гетьмана К. Острозького — як звитяжця й тріумфатора– з великими почестями зустрічали у Вільнюсі й Варшаві. Перемога під Оршею прославила його на всю Європу. Подвигом князя захоплювалися монархи і дипломати у всіх столицях. Часописи, видані латинською та німецькою мовами, повідомляючи про переможну битву, порівнювали К. Острозького з видатними полководцями давніх Греції та Риму. У київському літописі коротко написано: «Того ж року бій був Костянтина Івановича Острозького з Москвою під Оршею, за Дніпром на Кропивні річці. І побив князь Москву».
Що нам відомо про князя Костянтина Острозького-як людину і земляка? Народився він 1460 р. в Острозі на Волині, в родині князя Івана Васильовича– учасника багатьох боїв проти татар і москалів. Розпочавши військову кар’єру ще в молодості, Костянтин брав участь в успішних кампаніях ВКЛ проти загарбників, передусім кримців і Московії. Як полководець, він переміг ворогів у 33 битвах, програв у двох. Завдяки розуму, кмітливості, стратегічному таланту й особистій відвазі став одним із найвидатніших полководців XVI ст. Неприязне ставлення Острозького до Московії посилювалося ще й добрим знанням її «зсередини». Потрапивши під час одного з походів у полон, провів у московській неволі декілька років. Завдяки кмітливості втік. Повернувшись додому, ще з більшим завзяттям, навіть з ризиком для життя, продовжував боротьбу проти агресивного й дикого східного сусіда.
К. Острозький мав добру освіту, знав іноземні мови, за світоглядом і культурою був справжнім європейцем. Великий князь Литовський цінував його знання, військовий та адміністративний досвід, завзяття, наполегливість і мудрість, тому призначав на дуже відповідальні державні посади. Зокрема, К. Острозький був старостою Брацлавським (1497—1500 рр.), Вінницьким (1507—1516 рр.) Звенигородським (1518—1530 рр.), маршалком Волинської землі (1507—1522рр), каштеляном Віленським (1511—1522 рр.), воєводою Тоцьким (1522—1530 рр.), великим гетьманом Литовським (1497—1500 рр. і 1507—1530 рр.).
Серед числа найбільших військових заслуг К.Острозького перед ВКЛ та Україною варто назвати ще й такі його звитяги. Перемігши 10 серпня 1497 р. біля Очакова орду хана Мехмет-Ґірея, він першим отримав посаду Великого гетьмана Литовського. 28 квітня 1512 р. під Вишневцем його загони розбили кримських татар. 2 липня 1524 р. князь розгромив турків під Теребовлею. 1527 р., розбивши разом з польним гетьманом Ю. Радзивіллом татар під Ольшаницею, що неподалік Канева, визволив з полону понад 40 тис. бранців. Сім тисяч ворогів потрапили в полон. К.Острозький добре знав татарські звичаї, тому застосовував проти них особливу, майже завжди успішну тактику ведення бою.
Як християнин, князь домігся обмеження впливу світської влади на церковне життя і скасування заборон на будівництво нових православних храмів. Був ініціатором спорудження Богоявленського собору в Острозі і заснування монастиря в селі Дермань. На честь своїх перемог будував храми також в багатьох інших місцях, навіть у Вільні- столиці ВКЛ. 2 липня 1511 р. на сеймі в Бересті отримав підтверджений королем привілей для Православної церкви, за яким вона мала власне судівництво.
Ставши одним із найбільших землевласників ВКЛ (на території його володінь, які називали «країною князя Острозького», було 100 міст, 40 замків, 1300 сіл), не витрачав марно своїх багатств. Як це нерідко робили деякі інші магнати. Був православним, користувався україно-руською мовою. Започаткував перетворення Острога на осередок української освіти й культури. Багато земель, міст, сіл і замків він отримав від великого князя Литовського за ратні подвиги, за мужність і численні перемоги над ворогами. Зокрема, після розгрому москалів біля Орші отримав замок у Дорогобужі.
Як можновладець, хоробрий воїн і християнин, князь Острозький був людиною честі й високої моралі. Не хизувався багатством і славою. На відміну від більшості тогочасних можновладців, зневажав розкоші й розваги. Як і личить правителю, проводив дні свого життя у ратних справах, державотворчій праці, був благодійником, дбав про розвиток освіти. Очевидно, думав про майбутнє Батьківщини й народу, прагнучи залишити майбутнім поколінням добру пам’ять про себе.
1514 р. на честь перемоги під Оршею збудував у Вільнюсі замість дерев’яної муровану церкву Св. Трійці, а також спорудив церкву Успіння Св. Миколая. В 1521 р. збудував нову замкову церкву в Острозі.
К. Острозький став найбільшим жертводавцем, благодійником, і просвітителем у всьому ВКЛ. Тому про нього було написано: «Для немічних притулки, для дітей школи, для людей рицарських в Академії Марсовій списи з шаблями залишив».
Власним коштом князь розбудував низку міст, зокрема Дубне і Звягель, спорудив Острозький і Дубенський замки, в Межиріцькому монастирі звів муровану Троїцьку церкву. 1498 р. з ініціативи К. Острозького Литовський князь Олександр видав грамоту про надання селищу Дубному статусу міста. А 1507 р. завдяки К. Острозькому м. Дубно отримало магдебурзьке право.1510 р. на місці незначного поселення Полонного споруджено фортецю.
К. Острозький виростив і виховав сина Василя (згодом до отриманого при хрещені імені той додав собі ще й ім’я –Костянтин), який гідно продовжував патріотичну батькову діяльність. Василь-Костянтин став активним спонсором української писемності, науки й культури. Заснувавши в Острозі академію і друкарню, перетворив місто в інтелектуальний центр України.
Помер Костянтин Острозький 11 вересня 1530 р. й похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. 2 листопада 1941 р. внаслідок підриву собору терористичною групою НКВД (восени 1941 р. терористи також підірвала десятки будинків на Хрещатику) надгробок на могилі князя був знищений. Під час руйнування історичних пам’яток у Києві та інших містах України, підриву у 2000 р. разом з мешканцями багатоповерхівок у самій РФ, обстрілу житлових будинків, шкіл і лікарень в Україні ніколи не здригалася кривава рука московських вандалів, терористів і руйнівників.
11 липня 2008 р. К. Острозький був канонізований УПЦ КП. 2014 р. на честь 500-річчя звитяги біля Орші Нацбанк України викарбував ювілейну монету. 2017 р. іменем Великого Гетьмана Костянтина Острозького названо військовий підрозділ –Литовсько- Польсько-Українську бригаду.
Морально-гідне життя, півсторічна невтомна, багатогранна і високоефективна патріотично–державницька діяльність К. Острозького переконливо підтверджують незаперечну істину: роль особистості в історії була, є і завжди буде значущою і визначальною. Адже якби в той період (а також у всі пізніші часи) Україна мала хоча б десяток діячів масштабу князів Острозьких, історична доля нашого народу впродовж останніх століть не була б украй безпросвітною, не містила б великої кількості трагічних сторінок.
Для порятунку Батьківщини маємо виконати надскладне завдання: виховати новітніх Острозьких, Хмельницьких і Мазеп. Тільки відкинувши геть прогнилих політичних банкрутів, приведемо до влади патріотичних, чесних, енергійних, компетентних, сильних розумом і могутніх духом відважних державників.
8 вересня 2023 р. завдяки зусиллям патріотичної громадськості в Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра» урочисто відкрито меморіальну дошку на честь князя Костянтина Острозького – видатного українського державного, військового та церковного діяча.
Анатолій Ковальчук,
учасник боротьби за незалежність України у 20 ст.