У День Збройних сил України та на свято Миколая до нашої громади завітали побратими Олександра Назарка, нашого земляка, який загинув боронячи нашу Батьківщину від лютого ворога.
Майор Віктор Вознюк та штаб-сержант Руслан Колесник, із якими він служив у 30-й окремій механізованій бригаді. Вони відвідали родину загиблого Героя, поспілкувалися з рідними, а двом донька Героя – Тетянці та Ані передали подарунки та гостинці. Військові зізналися, що це їхня традиція – приїздити до родин полеглих побратимів, підтримувати дітей, дарувати тепло й увагу, яких тепер так бракує.
Разом із родиною вони відвідали могилу Олександра, поклали квіти до його могили та вклонилися його портрету на Алеї пам’яті. Слова застрягають у горлі від невимовного горя, адже війна забрала життя молодого чоловіка у самому розквіті сил. Без батька залишилися дві маленькі дівчинки, а молода дружина – вдовою…
Все, що залишається рідним, це спогади про дорогу людину. Скільки б не минуло часу, важко говорити, адже ця втрата, як пекуча рана на серці, бо-лить постійно. Війна для Олександра Назарка роз-почалася ще у 2014 році. Вона залишила болючі шрами, але водночас подарувала найбільший скарб – кохання. Саме тоді Олександр познайомився з Наталією Мехедовою, яка разом із родиною приїжджала на передові позиції підтримувати бійців продуктами, дитячими малюнками та невеличкими концертами. Дружба переросла у щире почуття, а згодом молоді люди створили сім’ю. Оселилися в Гребінці, і в їхній родині народилися дві донечки. Попри роботу в сусідньому Пирятині, Олександр завжди ставив родину на перше місце. Та коли у 2022 році війна вибухнула з новою жорстокістю, він знову взявся за зброю, щоб захищати рідну землю і майбутнє своїх дітей.
Його підрозділ тримав оборону на Донеччині, де вирувало справжнє пекло. Безперервні обстріли, ворожий вогонь, який не стишався ані вдень, ані вночі, стали суворою буденністю. У цих тяжких умовах Олександр залишався мужнім, витриманим і надійним. 6 травня 2022 року під час чергового обстрілу він загинув. Родина важко переживала цю втрату. Згодом його нагородили Орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.
Його родина важко оговтується від цієї болючої втрати. Так, рідні люди намагаються оточити себе різними турботами, працюють, доглядають за садом, який посадив їхній чоловік і тато. А ще багато донатять, допомагають побратимам та іншим землякам військовим, адже розуміють на скільки важлива ця допомога і підтримка. Саме тому вони вдячні побратимам Олександра, що не забули мужнього воїна – захисника, бережуть світлу пам’ять про нього, не зважаючи на роки…
Ми повинні пам’ятати кожного, хто поліг, визволяючи нашу неньку-Україну. Пам’ятаємо Олександра Назарка – людину, яка жила любов’ю, служила віддано, воювала гідно і залишила по собі світло, що не згасає.
Світлана ПЕДОРЯКА.
