З перших днів повномасштабного вторгнення Гребінківські волонтери організовують різноманітні благодійні збори, розіграші, лотареї аби зібрати більше коштів та допомоги нашим землякам захисникам, котрі боронять нашу Батьківщину від рашистів. Дуже часто лоти для благодійних лотарей та розіграшів надає талановита майстриня з Гребінки Жанна Рябокінь.
Вона хоч і мешкає зараз за кордоном, але ніколи не переставала бути справжньою патріоткою України, підтримує тісний зв’язок із Батьківщиною, завжди в курсі справ, що тут відбувається і ніколи вона не була байдужою до того, що зараз доводиться переживати її співвітчизникам. Тож навіть із чужини вона намагається підтримувати наших захисників. Ми вирішили розпитати Жанну про її захоплення та життєві погляди. Її відверта розповідь когось надихне на саморозвиток, підштовхне робити добро на благо суспільства.
— Все своє дитинство я жила біля бабусі. Вона дуже любила вишивати. Не було містинки в хаті, де б не було вишитих виробів. Картини, рушники, подушки, простирадла, серветки і т.д. Спочатку вона мене навчила вишивати ланцюжком,потім хрестиком і гладдю. Не все виходило, але хотілось вчитись. Інколи, коли бабуся поралася по господарству, я брала тихцем її роботу і хоч пару хрестиків вишивала. Ніяк не могла зрозуміти, звідки вона знає, що я це робила, тільки з часом зрозуміла, що коли часто займаєшся чимсь, то автоматично запам’ятовується, набираєшся досвіду, відточується майстерність. Мені подобалось, коли дорослі люди хвалили і мої вишивки це були подушки – “думочки” і серветки.
У школі був в’язальний гурток. Я сходила пару разів. Нічого не виходило, гачок літав по всьому класу. Але приходила додому і сиділа “плутала” щось.
Ось так, по трошку, самотужки я розвиваюся, освоюю нові техніки. Іноді сама дивуюсь, що змогла навчитися. Потім десь у 10-му класі спицями в’язала. Навіть перші замовлення були. Шкарпетки, жилети, пуловери, спідниці, як дорослі, так і дитячі. Моя однокласниця вміла гарно в’язати. Трошки підучила і мене. Дещо я і сама по журналах в’язала.Ось так ще одне ремесло подолала. Звісно, що вмію і розумію не все, але вчитись ніколи не пізно! Те що мені потрібно, я навчилась.
Коли народилась донька,знову взялася за спиці та гачок, в’язала пінетки, кофтинки,спіднички. Це все з любов’ю і радістю робила і роблю.
Ось так гачок і моток ниток стали для мене невід’ємною частиною мого життя.
Багато років їздила в Київ на роботу, і завжди під час поїздки в’язала. Навіть були випадки, що постійні попутчики робили замовлення. Отже, з кожного разу залишались маленькі клубочки. Потрібно ж кудись використати. Як говорять:у доброго господаря нічого не пропадає.Ось так в 2015 році в рік Мавпи з’явилась моя перша іграшка. З уяви, з недоліками, але це авторська робота. Я її бережу. А потім їх було ще багато. Лише мавпочок я більше 50 штук зв’язала.Здається у “Спокусі” купила всі нитки – “травичку”. З кожним разом виходило краще, замовлень було чимало. На роботі працювала до 22 години,приходила додому, в’язала заготовки для іграшок півночі,а на сім годин ранку знову на роботу.А на другий день після роботи, зшивала і наповнювала іграшки. На ранок роботи були готові.
Мої роботи на той час були в Полтаві, Миргороді, Черкасах, Києві, Ніжині, Чернігові. Раніше не було можливості продавати через Інтернет, а все через знайомих та колег по роботі. Майстру завжди непросто встановити ціну за свою роботу. Але я ніколи “шкуру”за роботу не дерла, ось так і з’являлись нові замовники. Дякую всім, хто підтримував мої старання, ідеї. Це дуже приємно. Є такі люди, що називають все це “пилозбірником”. Багато хто не розуміє мене і інших майстринь, для чого це все, яка з цього користь? Дорослі,а дурнею займаємось, можна чимось серйознішим зайнятись,чого тільки не почуєш на свою адресу. Таким людям хочеться відповісти: “Це дар, даний з народження”. Ще в народі говорять:”Немає тих, хто не вміє, є ті, які не хочуть”. От і вся відповідь.
Три роки потому, коли через локдаун не можна було нормально працювати вдома, поїхала до Угорщини. Робота, як робота, люди, як люди, але – чужина. Ні, я не жалкую, що поїхала. Що не робиться – все на краще, я в цьому впевнена на всі 100%. І якщо вам випадає можливість щось змінити в житті, ніколи не вагайтесь, це доля дає шанс!
Час після роботи тягнеться дуже повільно, а ще, коли голову переповнюють думки, що робиться в Україні,що донька там, а я тут…
Знову взялась за своє. Хоч чимось відволікаєшся. В минулому році вишивала новорічні ялинкові іграшки,а потім – великодні писанки, які подарувала друзям на свята. Подарунок – те, що потрібно. А в цьому році з’явилося ще одне захоплення – це ельфи. Ці маленькі чоловічки з’являються немов гриби після дощу. Зовсім несхожі один на одного. Готові іграшки були відправлені до Чехії, Німеччини, Польщі та в Україну. І відчуваю, що ще буде продовження. Скільки планів,скільки ідей!
Життя продовжується, все ще попереду. Щиро дякую ЗСУ, волонтерам, медикам, і всім людям за небайдуже ставлення до допомоги захисникам.
Зичу всім мирного неба, швидкої перемоги.
