Яворовська Наталія Семенівна – переселенка з Донецька. Хоча жінка не приймає для себе такого визначення. Адже переселенку потрібно було “кудись переселити”, а такої опції ніхто не надав. І визначення “біженка” теж не підходить, адже біженці долають кордони своєї держави та оселяються в інших країнах. А Наталія ніколи не бажала для своєї родини життя на чужині. Адже пам’ятає, як говорив тато: “Хто нас там чекає”. Та необхідність полишити рідний новозбудований дім в Донецьку виникла в 2014 році. Війна прийшла в це місто. Вибухи і переляк в дитячих очах змусили молоду родину швидко приймати рішення. А це було не просто…
Тато Наталії народився в багатодітній сільській родині. Старші ходили на уроки, а малечі не вистачало одягу та взуття, щоб дійти до школи. Але жага до знань хлопця перемогла, і він з відзнакою закінчив школу, технікум та університет. Із маленького села переїхав у великий мегаполіс, промислове місто Донецьк. І тато зайняв у ньому свою нішу, пройшовши всі кар’єрні сходинки на машинобудівному заводі, став заступником директора. Донька теж пішла татовим шляхом і після школи вступила до Донецького національного технічного університету, здобула професію інженера – металурга. Наталія з гордістю розповідає про велике металургійне підприємство, на якому вона почала працювати після закінчення ВУЗу. На Донецькому металургійному заводі було налагоджене безперебійне виробництво, всі процеси були комп’ютеризовані. Працівник кожного цеху ніс відповідальність за виконану роботу. Наталія працювала у відділі контролю. А коли її перевели до електростале-плавильного цеху, дівчина познайомилася з майстром Анатолієм. Наталія і досі пам’ятає, що знайомство відбулося в січні. А 6 січня, через рік, молодята побралися. Цього року подружжя Яворовських відсвяткувало сімнадцяту річницю подружнього життя. Дружина здобула другу вищу освіту за спеціальністю “фінанси і кредит”. У подружжя народилася донечка Катруся. Наталія та Анатолій почали будувати власну домівку. Батьки в усьому їм допомагали. Але мрії та сподівання молодят захмарилися, коли в Анатолія трапився інфаркт. Повернути чоловіка до повноцінного життя було не просто. Йому довелося відмовитися від улюбленої роботи та піти з заводу.
Наталія з декрету поверну-лася на підприємство. Та через рік знайшла високооплачувану роботу за другою спеціальністю. Колектив ресторану, в якому працювала жінка, був про-фесійним та дружнім. “Не робота, а мрія”, – розповідає Наталія.
Новий будинок спільними зусиллями рідних було добудовано. Молода родина відсвяткувала новосілля. Катрусі вже виповнилося шість років і батьки підшукували школу для малечі. Обрали експериментальну нову українську школу. Тоді, у 2014 році початкові класи НУШ лише починали відкривати.
…Та не судилося малечі піти до омріяної школи у рідному місті. Влітку 2014 року околицю Донецька, де був будинок родини Яворовських, почали бомбити. Дитина разом з батьками ховалася в підвалі. Потім переїхали до батьків в центр, де не так лунали вибухи. Але страх за життя дитини змусив діяти.
Серце жінки краялося від того, що батьки не хотіли полишати рідне місто…
8 серпня Анатолій та Наталія разом з донечкою Катрусею зачинили свій новозбудований будинок та з валізкою речей пішли на вокзал. Квитки купили до Харкова, де мешкала сестра Наталії – Ніна. Відчуття втрати не полишало їх всю дорогу. Наталія пам’ятає, як у Харкові почала плакати посеред парку Горького. Там гуляли та сміялися діти, мами раділи, працювали атракціони та вирувало мирне життя. Наче ніякої війни немає…
Наталія пам’ятає, як рідні відмовляли її віддавати донечку до школи. Всі говорили: “Нехай рік почекає, поки війна закінчиться…”. А Катруся хотіла навчатися з дітками в класі.
Її мама радить всім, не відкладати життя на потім. “Якби я чекала, поки закінчиться війна, моя б донечка досі не пішла до школи. А Каті зараз майже 16 років”. Треба жити, і водночас вірити в перемогу.
Тоді , в 2014 році, потрібно було шукати роботу батькам та школу – дитині. У Харкові це зробити не вдалося. Анатолію запропонували роботу в Миколаєві. Так вибір родини випав на портове місто. Переїжджати та шукати житло і школу доводилося оперативно. Вже мав початися новий навчальний рік. За допомогою інтернету обрали школи біля запропонованої роботи. Довелося обійти чотири миколаївські школи, поки знайшли місце для доньки переселенців. То класи переповнені, то парт не вистачає. Ще складніше було з пошуком квартири. Наталія розповідає, що з перших днів своєї вимушеної “мандрівки” доводилося стикатися з неприязним ставленням людей до переселенців з Донецька, часто лунало визначення “сепар” в їх бік. Та Наталя не розраховувала на підтримку та допомогу сторонніх людей. Вона розуміла, що в житті потрібно розраховувати лише на себе. Разом ще з однією родиною переселенців винайняли трьохкімнатну квартиру на околиці міста Миколаєва. А Катрусина школа була в центрі. Щодня потрібно було возити донечку міським транспортом до навчального закладу, а потім в обід – забирати зі школи. Та малечі дуже пощастило зі школою, а про таку першу вчительку можна тільки мріяти. Вони й досі тримають зв’язок. Після втрати свого будинку, дуже важко жити в орендованому житлі.
Але мама все одно прагнула створити у чужій квартирі затишок, варила їсти, прала та допомагала з уроками. Прати доводилося руками, адже пральна машина коштувала не дешево. Та й Наталя довгий час себе вмовляла: “Нащо витрачати гроші на пралку, в мене ж в Донецьку нова стоїть…” Так було до тих пір, поки сусідка не “повернула її в реальність” словами: “Так поїдь в Донецьк та “постірай”… Саме ці слова змусили замислитись про майбутнє, припинити жити минулим. З’явилося бажання планувати своє життя, як колись у мирний час.
Переїзд та війна змінили і дитя. Наталія говорить: “Катя була весь час веселою, а потім враз стала дорослою і перестала сміятися”. З цим потрібно було щось робити і мама привела донечку до дитячого психолога. Ті візити до спеціаліста були корисні не лише доньці, а й мамі. З того часу Наталія зацікавилася наукою про людину та найскладнішою сферою її життєдіяльності – психікою. Це стало початком нової діяльності психолога.
У Миколаєві родина прожила 8 років, довелося змінити три квартири. Навчилися пристосовуватися до складних умов нового життя. Вчилися заново жити та планувати завтрашній день. Наталія зараз наголошує, що в час, коли люди втрачають зовнішні опори, потрібно відшукати внутрішній резерв.
Катруся радувала батьків своїми успіхами в школі та творчими здобутками. Дівчинка навчалася в Академії дитячої творчості, співала, малювала, займалася розписом на тканині, на дошці. А мама Наталія пішла працювати до Миколаївської обласної дитячої бібліотеки. Разом з колегами організовувала дитячі костюмовані свята, інсценізовані концерти, виставки книг. Наталія тоді зрозуміла, що арттерапія творить дива. Щоб вивчити всі види психотерапії та психологічної корекції, засновані на мистецтві та творчості, жінка вступила до Міжнародної Академії Управління Персоналом на спеціальність “Психологія”. Наталія в дипломній роботі досліджувала тему, пов’язану з наслідками війни та надання допомоги людям, які залишили свої домівки. Вона говорить: “Для мене дуже важлива була тема адаптації та життя спочатку. Тому, під час написання диплому, я була організатором декількох зустрічей та тренінгів. Підсумкова робота “Як жити далі в новій реальності” показала свою ефективність на практиці.”
З того часу Наталія почала надавати психологічну підтримку сім’ям, які вимушені були покинути свої домівки. З початком повномасштабної війни, в Миколаєві теж стало небезпечно. Вже вдруге родині Яворовських довелося змінювати рідне місто. Наталія та її сім’я стали “повторними переселенцями”.
Рік тому вони приїхали до Гребінки. Спочатку гостювали у рідних чоловіка у Покровщині, а потім зняли квартиру у місті. Катруся пішла навчатися до Опорного закладу Гребінківська ЗОШ І-ІІІ ступенів №4. Зараз вона десятикласниця.
А Наталія продовжила займатися психологією, почала вивчати теми: що відбувається з жінкою під час війни, ПТСР у дорослих та дітей, особливості роботи з біженцями та переселенцями. Пройшла сама стабілізаційну психологічну підтримку і почала проводити для інших. Адже хто, як не вона, має досвід роботи в адаптації на новому місці, у зв’язку з вимушеним переїздом в інший регіон України; з пошуком нових сенсів життя. Н.С.Яворовська розуміє, наскільки важлива переселенцям підтримка в пристосуванні до нових умов. Тривоги і страхи ніде не діваються. Багато питань у такої категорії населення з самооцінкою, зі стосунками у парі, батьківсько-дитячими стосунками. У роботі Наталія використовує мультимодальний підхід, але найефективніше проявив напрямок арт-терапіі. У 2023р пройшла навчання і почала працювати з темою горя та втрати.
Зараз Наталія Семенівна працює у Гребінківській центральній лікарні. І вона переконана: “Пройшовши шлях зцілення власних травм, зустрівшись зі своїми тіньовими аспектами і прийнявши їх, народившись таким чином заново, людина може стати тим світлом, яке освітлюватиме дорогу іншим”.
Фото із сімейного архіву родини Яворовських.
