З Днем залізничника!
Він народився і виріс в Гребінці, неподалік базарної площі, де пахло свіжим хлібом і завжди лунали дитячі голоси. А згодом провів життя за кермом тепловоза, везучи долі людей крізь день і ніч. Сьогодні Малука Анатолій Петрович – ветеран праці, який не втратив любові до життя, до музики й до свого рідного міста.
У кожному місті є люди, що ніби зростають разом із ним – дихають тим самим повітрям, слухають його тишу, знають усі його вулиці і, здається, знайомі з багатьма мешканцями. Таким є і Малука Анатолій Петрович – ветеран праці, машиніст із великим досвідом і добрим серцем. Людина, яка не просто працювала – жила своєю справою.
Анатолій Петрович з великою любов’ю і легким смутком пригадує своє щасливе дитинство. Їхня родина жила неподалік базарної площі. Їм, малим, тоді здавалося, що тут центр міста, центр всесвіту. З раннього ранку на базарній площі змішувалися голоси продавців, рипіли вози, пахло молоком, хлібом і свіжими яблуками. Ватага хлопчаків – він, Валерій Корж, Федір Забіла, Толік Теліженко та ще багато інших, грали у футбол просто на дорозі, бо машин тоді майже не було. Товар привозили підводами, рідко – вантажівками. Пригадує, як одного разу, їм, малим захотілося посмакувати кавуном. На базарі як раз вишикувалися торговці, на возах повикладали великі стиглі кавуни. Хлопчаки вигадали взяти дзеркальце і пустити сонячного зайчика дядькові, який торгує, в очі. А в цей час хтось із хлопчаків, у нього за спиню, стягував тихенько кавун із воза. “Здобич” несли у своє приховане містечко серед дерев.
“Нас не можна було загнати додому, – згадує Анатолій Петрович. – Наше дитинство було бідне, але щасливе. Ми мали головне – друзів і свободу!”.
Він і зараз із теплотою згадує, як у Гребінці тоді проводилися справжні чемпіонати з футболу між вуличними командами. Їхня – “Базар” – часто перемагала.
Серед хлопців найщасливішим був той, у кого був велосипед. Такий мав Толік Теліженко – один на всіх. За п’ять копійок він дозволяв друзям зробити коло по базару. І це було справжнє свято!
Батько, Петро Іванович Малука, був відомим у районі агрономом, керував колгоспами в Ульяновці та Березівці. Людина розумна, працьовита, вимоглива – до себе і до інших. Мати – лагідна, спокійна, але сильна духом жінка.
З дитинства Анатолій знав: працювати треба чесно й наполегливо. Але, як і кожен хлопець із характером, він не терпів несправедливості. Одного разу в школі отримав незаслужено погану оцінку – і після того просто не повернувся на уроки. Так закінчилася його шкільна історія, але почалася справжня дорога в життя.
У локомотивному депо Гребінки він став учнем слюсаря паровозів. Пахло мастилом, металом і вугіллям – тим самим, що тоді означало рух, силу, прогрес.
“Я тоді ще мало що розумів, але відчував, що залізниця – це моє. Там робота була важка, але справжня. Люди там були справжні”, – каже він.
До армії Анатолій пішов, як більшість хлопців його покоління, – із готовністю служити. Потрапив у танкові війська. Там опанував нову техніку, став механіком, здобув першу справжню чоловічу витримку.
Після служби повернувся до рідного депо. Спершу знову працював слюсарем, потім закінчив курси помічників машиністів, а згодом – і сам став машиністом.
1973 рік – початок нової сторінки його життя. За важелями тепловоза він проводив довгі зміни – у дощ, у спеку, вночі й удень. Десятки тисяч кілометрів, сотні рейсів, безліч історій. “Я любив свою роботу, – зізнається ветеран”. Жодного порушення, жодної аварійної ситуації – за всі роки служби. Його поважали і керівники, і колеги.
Коли у 2000 році настав час виходу на пенсію, він прийняв це спокійно. Галузь уже занепадала, старі тепловози ставали дедалі важче ремонтувати.
“Я зрозумів – прийшов час вийти на заслужений відпочинок” – розповідає ветеран праці Анатолій Малука. Але у серці залишилася назавжди любов до своєї професій, і якась велика гордість, що саме був машиністом”.
Та залізниця – не єдина любов Анатолія Малуки. Друга — музика.
Ще хлопцем він мріяв займатися у музичному гуртку та грати у духовому оркестрі при будинку культури. Але для цього потрібна була характеристика зі школи, а він її не мав. Проте кожного дня малим приходив під двері гуртка і слухав, як грають інші. І одного разу керівник гуртка – Олександр Юрастович Могила – побачив цього впертого хлопця.
Так почалася ще одна сторінка життя. Спершу йому дали альт, потім трубу, а коли він із першої спроби зіграв мелодію – усі зрозуміли, що у хлопця талант. Згодом сам опанував баян і гармошку.
Мати, побачивши його пристрасть до музики, купила стареньку несправну гармошку. Відремонтувати її міг тільки дідусь Кирило Хазов. Анатолій віддячив йому по-дитячому щиро – усе літо пас їхню корову.
Навіть в армії він не розлучився з музикою. Пригадує, як вони молодими вояками вийшли у місто на свої перші вихідні. А там як раз була ярмарка. Тоді популярні були такі забави: на високий стовп прив’язували якийсь цінний подарунок. І кожен міг спробувати дістати приз. Того разу на ярмарку можна було виграти баян. Солдати з легкість вилізли на той стовп і дістали подарунок. І відтоді саме Анатолій став душею взводу – грав, коли було сумно, і коли було свято.
“Музика завжди зі мною. Вона підтримувала, коли важко, і радувала, коли добре”, – говорить ветеран.
Після виходу на пенсію він не міг сидіти без діла. У своєму гаражі облаштував невеличкий “куточок душі” – лавка, старий стіл, баян і кілька фотографій із молодості. Там часто збиралися друзі, слухали музику, співали старих пісень.
“Життя пролітає швидко, але коли поруч друзі – воно не таке сумне”, – каже він.
Сьогодні Анатолій Петрович живе спокійно. Щодня виходить прогулятися знайомими вулицями Гребінки, вітається з людьми, розмовляє з тими, кого знає ще з дитинства.
Він належить до того покоління, яке вміло працювати, дружити, поважати. Його історія – це не просто розповідь про минуле. Це нагадування нам усім: справжня цінність – у доброті, простоті й щирій любові до життя.
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
Світлана Педоряка.
