Для сім’ї Миколи Миколайовича Сахарчука День залізничника справжнє родинне свято. Адже у їхній родині багато залізничників. Починалася родинна історія залізничників із батька Миколи Миколайовича – Миколи Степановича Сахарчука, який жив у Лазірках, працював у нашому локомотивному депо слюсарем. Розповідав своїм дітям про депо. Тож обоє синів пішли працювати на залізницю. Племінник Миколи Миколайовича теж працював у вагонному депо, а зараз на війні, захищає рідну землю від загарбників.
Сам же Микола Миколайович ще школярем разом зі своїми однокласниками, частенько ходили на екскурсії на залізничні підприємства Гребінки. Хлопчаків захоплювали масштаби виробничих цехів, великі і потужні механізми, вся робоча дружня атмосфера. Тож після закінчення Гребінківської середньої школи №3, Микола Миколайович не сумнівався у виборі професії. А одразу влаштувався у локомотивне депо. А вже у 1973 році був призваний до армії. Після служби повернувся у колектив локомотивного депо і поїхав у Лубни навчатися на помічника машиніста. Влився у дружній колектив машиністів. Два роки їздив помічником на тепловозах, а вже на початку восьмидесятих років знову поїхав на навчання і отримав посвідчення машиніста тепловоза.
До 1987 року працював на тепловозах. Це були роки активного розвитку залізниці. Наше локомотивне депо, його талановиті і працелюбні працівники славилися на весь колишній радянський союз своїми досягненнями та трудовими успіхами. Тоді машиністам ледь – ледь давали відпочити 12 годин, і знову викликали в поїздку. Особливо великі навантаження були у машиністів вантажних потягів. Микола Миколайович розповідає, що водити доводилося і спарені поїзди. Бувало, що тепловоз тягнув одразу сто вагонів. Але для цього використовувалися потужні, нові, як на той час, тепловози 2Т- 116.
Окрім великих навантажень на роботі, Микола Миколайович ще й навчався без відриву від виробництва. У 1979 році заочно закінчив Кременчуцький технікум, у 1985 році – Харківську академію залізничного транспорту. Навчання давалося легко, адже ще в школі любив точні науки, мав хороші оцінки, був здібним учнем, тож став успішним студентом.
Був період, коли Микола Миколайович був машиністом приміських дизелів. З часом освоїв і тонкощі електротяги. З 2002 року і до виходу на заслужений відпочинок у 2010 році працював машиністом – інструктором. Передавав свій досвід молодшому поколінню машиністів та помічників машиністів у локомотивному депо. Став машиністом і його син Володимир. До речі, родина Володимира до початку війни мешкала у Харкові. І чоловік і дружина обоє залізничники. Але з початком бойових дій вимушені були кидати домівку і всі разом втікати до Гребінки. Щоправда, Володимир практично одразу повернувся на роботу. Бо ж залізниця не зупинилася ні на мить. А його дружина – працює дистанційно. Донька Ірина мешкає з родиною в Гребінці, вона працює вчителем у сусідньому Пирятині. Разом з дружиною Лідією Василівною Микола Миколайович радіють успіхам своїх дітей та онучок. На заслуженому відпочинку Микола Миколайович не сидить без діла. Найголовніше, що він веде активну громадську діяльність. З 2015 року він очолює ветеранську організацію локомотивного депо. Є членом Президії ветеранської організації нашої громади. Бере активну участь у всіх заходах, які проводить ветеранська організація. Його активна життєва позиція є взірцем для багатьох пенсіонерів та ветеранів залізничної галузі.
