Для жителів Східних регіонів України життя змінилося вже в 2014 році, тоді війна прийшла в їхні оселі. Не відчули змін лише проросійські українці, які “вторгнення” називали “визволенням”. Вони поспішали на референдуми, організовані рашистами, в своїх містах, щоб засвідчити своє єднання з Путіним. А патріотам України залишалося одне – виїжджати з рідних міст та перебиратися на захід країни.
Родина Шистко все життя мешкала в Луганську, мала власний будинок. Павло Георгійович викладав філософію та прикладну математику в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. Ніна Миколаївна працювала економістом на підприємстві. Їхні діти вже давно облаштували своє життя за кордоном. Аксіомою для подружжя було твердження, що “Луганськ – це Україна”. Вони ніколи не приховували свою проукраїнську позицію. Батько Павла Георгійовича був родом з Маріуполя.
У березні 2014 року, десять років тому, у Луганську активізувалися проросійські організації. У центрі міста, біля адміністрації, на площах проходили мітинги з підняттям російських прапорів. Відбувалися штурми та захоплення адміністративних будівель. Між учасниками проросійських мітингів та активістами проукраїнських сил все частіше ставалися сутички. Міліція не протидіяла штурмам та нападам на учасників мітингів. Містянам вже було небезпечно рухатися вулицями. Небезпека чатувала і на людей, які висловлювали невдоволення відносно проведення референдуму щодо федералізації України. Серед таких “невдоволених” була і родина Шистко. Діти з-за кордону наполягали, щоб батьки покинули окуповане рашистами місто, переживали за життя рідних. Павло Георгійович та Ніна Миколаївна з двома валізками в руках залишили рідний Луганськ. Все нажите та зароблене лишалось в будинку. Тоді ніхто не знав, на скільки вони полишають рідний дім. Спочатку дісталися до західної України, а потім – перетнули кордон з Польщею. Рік мешкали там у доньки. Та їм дуже хотілося повернутися до України. Вже було зрозуміло, що до Луганська дорога закрита. Подружжя обмірковувало, яке місто буде безпечним для проживання. Адже рідних, чи знайомих, які б прихистили в себе вдома, не було. Павло Георгійович тоді пригадав Гребінку на Полтавщині. Часто його відрядження “проходили” через наше місто. Іноді потрібно було пересідати на інший потяг в Гребінці. Щоб не чекати на вокзалі, чоловік йшов гуляти по місту. Ще тоді йому воно приглянулося. Ошатне, чистеньке, затишне, зі спокійним розміреним життям. Тоді, в 2015 році хотілося подружжю тиші і спокою, впевненості в завтрашньому дні.
… Не маючи ні рідних, ні знайомих, ні житла, ніяких домовленостей, подружжя Шистко у 2015 році ступили на перон станції Гребінка. Було лячно і тривожно вже немолодим людям починати життя з початку, з чистого папірця на новому незнайомому місці.
Та тривоги і сумніви розвіяли самі гребінківці, які першого ж дня прийшли на допомогу. Родина знайшла житло у північній частині міста. Познайомилися з сусідами. І не пройшло й години, як сусіди принесли продукти, овочі для борщу. Ніна Миколаївна була вражена щирістю та чуйністю незнайомих людей. Їх прийняли, як своїх рідних, почали ділитися всім, допомагати.
За дев’ять років життя у Гребінці родина Шистко зустрічала лише тепло й добро від людей. Вони вже придбали невеличке житло на Кореї, мають дві сотки городу. Та сусіди продовжують їм допомагати. А ще Ніна Миколаївна з вдячністю розповідає про свою помічницю – Світлану Олександрівну Піскулу. З 2017 року Ніна Миколаївна та Павло Георгійович, як внутрішньо переміщені особи перебувають на обліку в Гребінківському територіальному центрі. Соціальна робітниця відділення соціальної допомоги вдома С.О.Піскула стала для подружжя рідною людиною. Вона з родиною мешкає неподалік, тому часто навідує своїх підопічних. “Світланка завжди поділиться тим, що в неї виросло в саду, чи на городі. Ми не просимо, а вона сама пригощає своїм урожаєм, – говорить Ніна Миколаївна, – У неї своя сім’я, а вона про нас дбає, як рідна донька”. Про Світлану Олександрівну подружжя відгукується, як про відповідальну, чуйну та прекрасну жінку, яка завжди надасть своєчасну та необхідну допомогу. “Вона завжди допомагає від душі, не шкодуючи ні сил, ні часу”, – говорять пенсіонери.
Ніна Миколаївна та Павло Георгійович вже не сподіваються повернутися до рідного Луганська. Але й не шкодують, що доля привела їх до нашого міста. Вони висловлюють вдячність гребінківцям, сусідам, працівникам Гребінківського терцентру, Світлані Піскулі за те, що оточили подружжя турботою та підтримкою. Ніна Миколаївна говорить: “Наші справжні почуття не в словах, а в серці…”
