Родинне тепло для кожної людини найсвятіше: воно зігріває і дарує радість. Маленька сім’я з трьох чоловік: тато, мама і донька Ліза жили своїм звичним життям у невеликому залізничному селищі Куп’янськ-Вузловий, що на Харківщині. Батьки ходили на роботу, а семикласниця Ліза радувала їх успіхами у школі та водночас з великим задоволенням відвідувала музичну школу, де їй подобалося грати на білому фортепіано. На вихідних родина їздила до заміського будиночку на березі мальовничої річки Оскіл. Та все змінилося водночас. Війна…
Сторінка з Лізиного рукопису: ” Ця історія розпочалася двадцять четвертого лютого. Того дня батько був змушений поїхати на невизначений термін у відрядження через повномасштабну військову агресію рф, а ми з мамою залишилися в окупації. Усі жителі містечка були вимушені виживати, хто як може. У нас є будиночок і невелика ділянка землі. Там минулого року батьки вирощували городину. Цього року ми з мамою теж вирішили самостійно посадити картоплю, томати, моркву тощо. Як тільки зійшов сніг та прогрілася земля, ми взялися за роботу. Але, як виявилося, це дуже нелегка справа. Землю треба було підготувати: зорати, заскородити, а потім уже переходити до справи. Уявіть собі, як нам було важко, адже всю цю роботу завжди виконував батько. Проте ми не знітились, а працювали на городі кожного дня з ранку до вечора. Інколи нам було дуже страшно: над нашими головами пролітали рашистські гелікоптери та літаки. Пам’ятаю, ми з мамою неабияк раділи першим сходам картоплі, першому огірку, першій вишеньці. Сподівалися зібрати чудовий врожай. Та ось, коли вже все дозріло і ми готувалися до збору городини, почалися запеклі бойові дії в тому районі, де наша ділянка. Із вікна своєї квартири я бачила, як ворожий літак скидав бомби саме в те місце, де знаходився наш дачний будиночок. У той час моє серце розривалося на шматочки. Російські загарбники зруйнували мрію. Зараз на тому місці лишилися одні руїни…”
Шість місяців страшної окупації. Навчання у школі відсутнє. Втрачений зв’язок з батьком, та в скрутну хвилину вихід знайшов Лізин дідусь. Раз у два-три тижні він вивозив (тільки йому відомими дорогами)Лізу з мамою за 75 кілометрів від Куп’янська для зв’язку із батьком. А далі більше місяця йшли запеклі бої(обстріли продовжуються ще й тепер). Підвальне життя. Страх, але не відчай. І велика надія побачити батька. Сім’я стала єдиним цілим аж через довгих вісім місяців.
У 8 клас Ліза пішла в Опорний заклад Гребінківська ЗОШ І-ІІІ ст.№4. Здобуває освіту дистанційно. Для сім’ї Куп’янськ-Вузловий, Харків, Гребінка стали невід’ємною частиною їхнього життя. Тринадцятирічна Ліза сором’язлива, але по-дорослому сильна, смілива і цілеспрямована дівчинка. Вона добре навчається, активна учасниця шкільних та районних предметних олімпіад. Неабияк порадувала батьків та педагогічний колектив Опорного закладу, виборовши на другому (районному) етапі І місце з географії, ІІ місце з математики, ІІ місце з біології, І місце з української мови та літератури. Кожного разу батько, не зважаючи на зламану ногу та пересуваючись на двох милицях, привозить Лізу у Гребінку на районні олімпіади з іншої області. Дівчинка відчуває велику підтримку від своїх батьків: Олійникова Дмитра Олександровича та Наталії Миколаївни, педагогічного колективу Опорного закладу. Сторінка із Лізиного рукопису: “Я вірю в те, що найближчим часом ми виженемо зі своєї землі окупантів. Україна знову стане квітучою, вільною та незалежною!”
Від щирого серця хочеться побажати Лізі та її родині щасливого майбутнього у вільному Куп’янську.
Лариса Кохно,
директор Опорного закладу.
