Мабуть, Вам неодноразово доводилося чути/читати якусь інформацію про українську жінку – її визначальні риси, роль у суспільстві, тощо. Такий собі збірний образ, наділений певними характеристиками.
З одного боку, цей образ у різних його трактуваннях є зазвичай стереотипним (наприклад, “справжня українська жінка”, “українська жінка – берегиня роду” та ін.). З іншого боку, узагальнений образ уніфікує всіх жінок, наділяє їх однаковими рисами і можливостями. Але чи однаковими насправді є всі жінки? Чи мають вони однакові стартові умови для реалізації, однаковий доступ до інформації й однакові можливості втілити свої вміння чи бажання? Незважаючи на розвиток технологій, сільські жінки часто живуть у складніших умовах, ніж міські. Тут і тяжка праця за мізерну зарплату у місцевих господарствах, або ж подобова робота у містах через відсутність можливості заробляти вдома. Не в кожному селі збереглися заклади освіти й медицини. Низка проблем, притаманних нині українському селу, є бар’єрами для розвитку сільської жінки як особистості. Водночас саме сільські жінки здійснюють величезний внесок у продовольчу безпеку країни.
Щоб звернути увагу суспільства на сільських жінок, їхню роль у розвитку сільського господарства та подолання зубожіння, Генеральна Асамблея ООН запровадила спеціальний день (резолюція 62/136 від 18 грудня 2007 року), “найважливіша роль сільських жінок і їх внесок в прискорення розвитку сільського господарства і сільських районів, підвищення продовольчої безпеки та подолання зубожіння в сільських районах”.Ініціаторками Міжнародного дня сільських жінок стали учасниці Жіночої конференції в Пекіні, яка проводилася під егідою ООН в 1995 році.
Спілкуємося на цю тему з жителькою села Стукалівка, колишньою головою села, нашою постійною читачкою Надією Павлівною Дзюбак. Надія Павлівна вже більше півстоліття передплачує газету “Гребінчин край”. Її розповіді про односельців та сільське життя не раз друкувалися на сторінках нашого видання.
Надія Павлівна з болем в серці розповідає про стукалівських та михайлівських жінок, які винесли на своїх плечах весь тягар воєнних і післявоєнних років Другої світової. Пані Надія каже: “177 чоловіків з нашої громади не повернулося з війни, 98 жінок залишилося вдовами. Їм було дуже важко -потрібно було пересилити горе і ростити дітей. В холоді і голоді”. Діти вночі не могли спати, бо хотіли їсти. Матері змушені були красти з поля буряк, щоб дітям вдома спекти. Євдокію Малуку зловили з 4 бурячками і посадили до в’язниці на рік.
Надія Павлівна розповідає про своє тяжке дитинство, адже її батько старший сержант Павло Коваленко, теж загинув у 1943 році. “Ми, діти, ходили по колоски на поле. Охоронник на коні з батогом нас гонив і бив. На полі разом з мамами вночі збирали солому, бо не було чим топити в хаті. Коли хтось попадався охороннику, то він палив ту солому на спинах у жінок”. Тоді протоплювали картоплинням чи соняшничинням лише пічку в хаті, щоб тепла була чирінь. У Стукалівці не було лікарні. Хворі діти і дорослі без вчасно наданої допомоги помирали вдома. Найближча лікарня була в Яблуневому. “Мій шестирічний братик захворів скарлатиною. Доки мама випросила підводу, щоб довезти його до лікарні, він помер в дорозі”, – розповідає пані Надія. По дорозі до лікаря від запалення легень померла молода сільська жінка Олександра Кисіль, сиротами залишилося троє дітей.
Пані Надія згадує свою шкільну науку, коли паличкою вирішувала задачі на замерзлих шибках хати. Коли вона закінчила школу, пішла в колгосп заробляти стаж. “Бо сільським випускникам не давали довідок про освіту, поки не відпрацюєш у колгоспі 2 роки”, – каже Надія Павлівна.
З жахом слухаю розповіді про ті її два роки “колгоспного відпрацювання”. Їй дали найтяжчу роботу. “Бригадир Куліш послав мене до волів з посмішкою: – Ти ж відмінниця, а з волами справишся? Запрягай, бери гарбу і вези солому на ферму. – пригадує пані Надія. – А та гарба, як хата. Я півдня ту солому накидала. Потім відправив мене вантажити на машину пісок, щебінь, камінь. За мене нікому було заступитися. Бригадир казав моїй хрещеній: – Хай звика, грошей в матері немає, де вона дінеться”.
Надія Дзюбак вивчилась, стала заступницею голови колгоспу. І переживжи всі ті тяжкі випробування своєї юності, всіляко підтримувала сільськох жінок. “Молодих працівниць господарства ми відправляли на навчання та відпочинок за колгоспний рахунок. Допомагали їм в усьому”, – каже пані Надія.
Болючим питанням у Стукалівці залишилася газифікація. Надія Павлівна розповідає: “Всі села в нашій громаді газифіковані, крім Стукалівки та Григорівки. А ми досі рубаємо дрова. Купуємо та рубаємо. А більшість жінок на селі старшого покоління, вже не подужають виконувати цю роботу…” Звичайно, жінок турбують і проблеми газо- та водопостачання, адже, за їх відсутності у селі, саме жінка змушена прокидатися на годину раніше, щоб натопити в хаті, поприносити води. В Стукалівці вже давно закрили дитячий садочок та школу. Дітей возять автобусом до інших шкіл громади. Більшість молодих родин у Стукалівці були змушені переїздити до міста, де кращі умови для життя, роботи, навчання та самореалізації.
… Але є такі родини, які з певних причин змінюють міське життя на сільське, і зовсім про це не шкодують. Молоде подружжя Сердюків з Гулаківки, Андрій та Наталя, народилися, навчалися та жили у Гребінці. Коли вони побралися, два роки винаймали квартиру у місті. Придбати своє житло у місті для подружжя було не під силу. А от в селі ціни на будинки значно нижчі, та й Андрій завжди мріяв зайнятися сільським господарством, дружина підтримала цю ідею.
Наталія Сердюк закінчила Полтавський національний педагогічний університет ім. В.Г.Короленка, працює викладачкою по класу хореографії у Гребінківській школі мистецтв. Житло придбали у маленькому селі Гулаківка, що недалеко від міста, щоб діставатися до роботи та до школи було недалеко. У подружжя народилося двоє синів – Владислав та Данило. Владислав зараз навчається у 5 класі Гребінківської гімназії, а маленькому Дані виповнилося п’ять років.
“Перші роки життя в селі простими не назвеш,- каже Наталя,- біля будинку було 30 соток городу. Попередні господарі обробляли лише 3 сотки, решта землі – суцільний пирій”. Тож довелося наполегливо боротися з бур’янами. Коли земля стала придатна для посіву, вирішили посадити … квіти. Наталя з дитинства закохана в хризантемb. Її бабуся, Любов Іллівна, знана квітникарка. На її клумбі завжди панувала краса і порядок. “Навряд чи вирощення картоплі на присадибній ділянці принесло б мені таке задоволення, як вирощення кущів хризантем та лаванди”,- каже Наталя. Взялися за невибагливу в плані догляду хризантему мультифлору, лаванду та лавандин. Довелося багато читати та навчатися, опанувати мистецтво “черенкування”, хоч Наталія і має біологічну освіту. Та практика в садівництві – велика справа.Розповідає, що черенкує кущі разом з чоловіком, йому вдається краще черенкувати лавандин. Сини теж долучаються до сімейної справи: поливають касети з саджанцями, доглядають за квітами. Батьки привчають дітей до роботи, адже працелюбність їм допоможе в майбутньому досягати поставленої мети.
І автомобіліст/к/и, і велосипедист/к/и, і пішоходи зупиняють свій погляд на барвистому подвір’ї у Гулаківці.
“Бізнесом нашу справу назвати не можна. Це, скоріш за все, захоплення, що приносить задоволення”, – каже Наталя. Вона з чоловіком почали свою справу ще до повномасштабної війни в Україні. Мріяли розвивати сільський зелений туризм та створити екоферму “Гулаківка”. Повномасштабна війна внесла корективи. Та рослини потребують щоденного догляду, і відмовлятися від садівництва вже не час. Подружжя збудувало теплицю. Весною цього року в асортименті вирощених квітів з’явилися петунії.
А ще пані Наталія “впритул” зайнялася дієтологією, стала експерткою з харчування. “Я не боюся змін. Мені цікаво навчатися та розвиватися”, – каже вона.
І зараз, коли в родині вже з’явилися фінансові можливості придбати будинок в місті, вони нізащо не змінять свій красивий затишний та спокійний сільський будинок на міський, своє сільське життя – на міське…
…Ми вітаємо усіх, таких різних і неповторних, сільських жінок із Міжнародним днем сільських жінок!Бажаємо сил і міцного здоров’я, тепла і затишку, можливості реалізуватися та гідно зустріти старість. Нехай бадьорість і позитивний настрій не покидає вас ніколи!
Наталія Стеценко.
Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом.
