Жінки про жінок
Сьогодні жінки можуть видавати твори під своїм іменем, а не “ховатися” за чоловічими псевдонімами. Але так було не завжди. Тому і з’являлися Марко Вовчок, Жорж Санд, Грицько Григоренко…
190 років тому народилася видатна українська письменниця, майстриня психологічного оповідання, казкарка, перекладачка та мандрівниця – Марія Олександрівна Вілінська, більш відома як Марко Вовчок.
Нам, гребінківцям, вона цікава ще й тому, що її доля пов’язана з нашим краєм. Марія Олександрівна була одружена з нашим земляком, відомим українським фольклористом і етнографом Опанасом Марковичем. Опанас Васильович народився. в с. Кулажинці, де провів свої дитячі і юнацькі роки.
Наприкінці 50-х років ХІХ століття Марко Вовчок була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею. Досконало володіла українською, знала майже 10 іноземних мов: французьку, англійську, польську, чеську, німецьку та інші
А багатьом її сучасникам/сучасницям вона видавалася меланхолічною і мовчазною. Дослідники стверджують, що саме від цього і походить її псевдонім.
Докторка філологічних наук, літературознавця Віра Агеєва (на сайті “Локальна історія”, досліджувала біографію письменниці і ось що про неї писала:
“Не Попелюшка. Проза Марка Вовчка – безбоязно автобіографічна. Раз у раз натрапляємо в ній на мотив Попелюшки. Згідно з традиційними патріархальними уявленнями, дівчина була приречена на не надто щасливу будучність. Але сама Марія Вілінська ще 17-річною зреклася стереотипної ролі. Майбутня письменниця народилася у збіднілій дворянській сім’ї в провінції поблизу російського Єльця. Її мати, Параска Данилова, мала дуже важке життя. Вона 15-літньою вийшла заміж, у 28 років овдовіла, а відтак одружилася вдруге з картярем і пияком, який проциндрював маєток. Мати вирішила рятувати дітей і кинулася прилаштовувати їх поза домом. Марію відвезли в Орел до заможної тітки, яка взялася виводити небогу в люди. Купувала сукні, вчила гарних манер, вивозила на бали. Вдале заміжжя видавалося єдиним шансом. В автобіографічному романі “Жива душа” є промовистий епізод із ранніх юнацьких років Вілінської. Головній героїні, теж Марії, тітка докоряє за те, що та забагато думає: вже і зморшка на лобі прорізалася, а її вартість на ярмарку наречених не зросла.
Марія багато читала та справді багато думала. Водночас сіроока білявка з пишною косою була ще і привабливою. До неї посватався один із найреспектабельніших представників місцевого вищого світу – красень, “передова людина”, власник розкішного будинку в місті й сільської садиби з англійським парком. Тітка була на сьомому небі від щастя. А коли племінниця відмовила, то розгорівся страшний скандал. Марія мотивувала своє фатальне для родини рішення тим, що покохала іншого – Опанаса Марковича, політичного засланця. Його вигнали під Орел за причетність до Кирило-Мефодіївського товариства”.
Марія Вілінська деякий час жила і навчалася у пансіоні у Харкові. Дослідники її біографії пишуть, що таким чином мати переховувала дівчину від домагань жорстокого вітчима. Пізніше, проживаючи в 1851-1858 роках з чоловіком у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, й супроводжуючи його в етнографічних експедиціях, Марія Олександрівна досконало вивчила побутове життя, звичаї, культуру і мову українського народу.
У 1957 році в Санкт-Петербурзі вийшла друком перша україномовна збірка творів Марії Вілінської під назвою “Народні оповідання”. Одинадцять невеличких за обсягом новел: “Сестра”, “Козачка”, “Чумак”, “Одарка”, “Сон”, “Панська воля”, “Викуп” тощо – швидко набули популярності серед національно свідомої інтеліґенції. Деякі українські літературознавці (Омелян Огоновський, Семен Венгеров, Михайло Чалий, Микола Петров, Микола Сумцов) вважали, що ті твори написав чоловік Марко Вовчок – досвідчений фольклорист та етнограф Опанас Маркович, котрий мав глибокі знання матеріалу та відповідний життєвий досвід, але сховався під псевдонімом… Марко Вовчок. Але літературні дослідження, котрі були проведені майже через сто років після смерті Марії Вілінської, спростували усі домисли і чітко підтвердили, що саме Марія Олександрівна Вілінська є авторкою творчого доробку Марко Вовчок. Так на небосхилі української літератури спалахнула нова сліпуча комета: нікому не відома за межами Немирова 24-річна дружина вчителя географії провінційної гімназії блискавично стала першорядною письменницею і першою жінкою-письменницею.
Книжка “Народні оповідання” одразу стала надзвичайно популярною серед української інтелігенції. Соціальне становище жінки та її безправність письменниця пояснювала пануванням чоловічого світу, адже в патріархальному світі, де панує чоловічий погляд на життя, жіноча особистість позбавлена можли-вості самореалізації, вільного вибору життєвого шляху.
Існує версія, що псевдонім “Марко Вовчок” придумав для письменниці її перший видавець – Пантелеймон Куліш. У її щоденнику є свідоцтво про те, що вона свій псевдонім не любила і називала його “прізвиськом”.
Марко Вовчок разом із сином жила кілька років у Європі.Тому і творчість Марка Вовчка синхронізується з активізацією європейського жіночого руху середини ХІХ ст. Уся багатогранна мистецька діяльність письменниці – це спростування упередженого ставлення до ролі і місця жінки в суспільстві, закладеного в традиційній ментальній свідомості.
Уже в ранніх її оповіданнях актуалізується провідна тема її творчості – доля жінки, її змагання за право бути собою, протистояння з колоніальною системою цінностей, а відтак – формування власної. Водночас, уперше в літературі відверто і гостро прозвучали важливі і дражливі питання суспільного становища жінки, її прагнення вільного вибору життєвого шляху, потяг до самореалізації, духовних пошуків, активної діяльності, до того ж – заявлені самою жінкою.
Марія Вілінська разом з маленьким сином прожила сім років у Франції, і заробляла лише пером. У цей час розірвала шлюб з Опанасом Марковичем.
Дуже важливою стала співпраця з видавцем і літератором П’єром-Жулем Етцелем. Він опублікував у “Журналі виховання та розваги” її казки, деякі оповідання вийшли окремими книжками. Найбільший успіх випав повісті “Маруся”, яка за кілька років у Франції перевидавалася понад 20 разів.
Вона вела дуже активний спосіб життя, багато працювала, вивчала англійську та італійську мови, багато читала й писала,відвідувала цікаві лекції, зокрема, – прослухала курс професора порівняльного правознавства, що на той час було не дуже популярно серед жінок. У 1867 р. Марко Вовчок повернулася до Санкт-Петербурга.
Страшним ударом для неї став Валуєвський циркуляр 1863 року. Письменниця цілковито втратила можливість друкуватися українською. Вона була однією із небагатьох українських авторів, які заробляли лише писанням. Але й тут не підкорилася складним обставинам Марія Вілінська. Вона, як знавчиня багатьох мов, стала працювати над перекладами відомих авторів і видавати їх у друк.
Свого часу Марко Вовчок долучилася до випуску журналу”Переклади кращих іноземних письменників”. Щомісяця, протягом двох років, у друк виходив ілюстрований журнал обсягом 15-20 друкарських аркушів, який містив перекладні романи, повісті, новели, а також оповідав про подорожі та пропонував твори для дитячого читання. Перший номер побачив світ на початку 1871 р. Марія Олександрівна вмістила початок власної повісті “Маруся”, перекладеної російською мовою.
Доволі швидко на шпальтах альманаху з’явилися імена талановитих перекладачок – Надії Білозерської, Анни Буткевич, Олександри Кутузової, Зінаїди Ґен, Аделаїди Піґе, Юлії Корнільєвої, Віри й Надії Єракових, Олени Лихачової, Катерини Щигльової та інших.
Маючи колосальні європейські контакти, знаючи десять мов, у 1868-1876 рр. Марко Вовчок особисто переклала російською 15 романів Жуля Верна, як-то: “Діти капітана Ґранта”, “Подорож навколо світу за 80 днів”, “П’ятнадцятирічний капітан”, “Подорож до центру Землі”, “Навколо Місяця”, “Вісімнадцять тисяч верст під водою” тощо.
Їй здалося, що чорна смуга в житті, зрештою, відступила, і вона, сильна самодостатня жінка, остаточно вирветься із цупких лабет безгрошів’я. 24 травня 1870 р. Марко Вовчок уклала контракт із петербурзьким видавцем, 2-ї гільдії купцем, власником модної книгарні на Невському проспекті Семеном Звонарьовим. Йшлося про спільне заснування та редагування ілюстрованого часопису “Переклади кращих іноземних письменників”.
Контракт видався вкрай привабливим: Звонарьов гарантував на рік платити редакторці по 2000 рублів сріблом, а ще – по 25 рублів сріблом за друкований аркуш, або – 400-500 рублів за кожен номер альманаху.
свого боку, перша емансипатка української літератури, Марко Вовчок, передавала 2-ї гільдії купцеві право власності на пропоновані нею переклади. Проте, за кілька місяців звичайна трудова угода із видавцем раптом обернулася ганебними звинуваченнями у… плагіаті. Розпочався суд і Марію визнали винною. Ця ситуація дуже нашкодила репутації письменниці, вона так і не оговталася від цього.
Влітку 1878 р. у маєтку Львових у Мітіно на Полтавщині син Богдан представив матері своїх приятелів, які приїхали погостювати. Серед них був молодий офіцер, випускник Морського училища Михайло Лобач-Жученко. Він і Марія сподобалися одне одному, і невдовзі одружилися,попри 17 років різниці. Разом із молодим чоловіком Марія поїхала на Кавказ. Перестала писати й місяцями не виходила з будинку. Проте мрія про тихе й далеке від житейської суєти гніздечко виявилася ілюзорною. Письменниця так і не стала щасливою у своєму самітництві. Коло спілкування обмежувалося родиною. Заробітків не вистачало. У провінційних містечках вона викликала підозру: велика бібліотека, передплачує іноземні журнали…
З роками здоров’я письменниці почало погіршуватися. Лікарі діагностували у Марії злоякісну пухлину мозку.
Останній рік життя Марко Вовчок мешкала на околиці м. Нальчик (росія), що на Кавказі. До останнього вона працювала над повістю “Гайдамаки”.
10 серпня 1907 Марія Олександрівна померла, сидячи в садку. Там вона і була похована під її улюбленою грушею, як заповіла своєму чоловікові.
Світлана Педоряка, за матеріалами інтернет-джерел.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес – клубу.
