Про Анастасію Жемчугову – талановиту співачку, художницю знають у нашому місті. Гребінківці мали змогу спостерігати за творчістю Насті з її дитинства. Вона була учасницею щорічного районного конкурсу талантів “Зорепад”, міських та обласних фестивалів дитячої творчості, святкових програм та урочистих заходів у Гребінці. Потім виступала сольно і у складі дівочого тріо. Сила її голосу торкалася найпотаємніших струн душі кожного глядача.
А останніми роками Анастасія стала впізнаваною за межами нашої громади та району. ЇЇ волонтерська діяльність набула великого масштабу.
Хоча починала вона з маленької допомоги всім, хто цього потребує. Спочатку це була участь у благодійних акціях, концертах, перерахування коштів на рахунки. Настя різними способами підтримувала Лубенський притулок для тварин. Напередодні новорічних та Різдвяних свят збирала гроші на подарунки для дітей з малозабезпечених родин. Вдалося придбати 115 подарунків та відвезти їх дітлахам Майорщинської спеціалізованої школи та порадувати учнів міських шкіл.
Із початком повномасштабної війни в Україні Анастасія мобілізувала всі свої сили і почала допомагати спочатку переселенцям, а потім -військовим на фронті. Разом з мамою Людмилою вони пекли пиріжки, готували смачні страви, щоб винести на вокзал людям, які їхали в евакуаційних поїздах зі сходу на захід.
Людмила Валентинівна – завідувачка відділу музично-теоретичних дисциплін та сольного співу, викладачка класу “бандура” Гребінківської школи мистецтв, музикантка та талановита майстриня. Вона власними руками творить дива – виготовляє оригінальні прикраси, шиє одяг та створює ляльки з дитячими обличчями. Мамині вироби, власні картини і стали першими лотами волонтерки.
Через соціальні мережі Настя проводила аукціони, розігрувала лоти та збирала кошти для воїнів. Звернулася вона до своїх підписників у жовтні 2022 року з великим проханням : “Всі, хто хотів би привітати мене з Днем народження, перерахуйте кошти на картку для солдатів-гребінківців”. Тоді вдалося зібрати значну суму. Відгукнулися рідні, друзі, куми.
Тато Насті, Олег Михайлович Якименко, вже 25 лютого пішов добровольцем на фронт, воював на найгарячішому Бахмутському напрямку. Він бачив і знав, що донька через інтернет збирає гроші для військових, і сам звернувся до неї за допомогою. Для його підрозділу потрібен був автомобіль. Настя розповідає, що спочатку, навіть, злякалася. Адже потрібно було зібрати велику суму і в короткі терміни. Та відмовити військовим у допомозі вона не змогла. Оголосила збір у Фейсбуці та Інстаграмі. І люди відгукнулися, швидко вдалося зібрати 200 тисяч гривень. Друзі допомогли знайти необхідний автомобіль в Черкасах. “Ниву” пригнали в Гребінку, перефарбували. За зібрані кошти вдалося завантажити автомобіль всім, чого потребували воїни: карематами, портативними зарядними пристроями, ліхтариками, ліками, засобами гігієни, продуктами харчування.
З того часу до Анастасії майже щодня надходять запити від військових. Вона береться допомагати, насамперед, нашим землякам на різних ділянках фронту. Зібрала 100 тисяч для підрозділу, де служать гребінківці, на ремонт мікроавтобуса. Часті запити на придбання тепловізорів, приладів нічного бачення, коліматорів, прицілів, протиуламкових фартухів, кевларових шоломів для солдатів на Куп’янському, Запорізькому та Донецькому напрямках. За два роки Насті як волонтерці вдалося налагодити співпрацю з постачальниками, інтернет – магазинами, складами. Менеджери вже стали її друзями, радять якісні товари, роблять знижки. А іноді самі ж військові допомагають, надають контакти перевірених постачальників. Так було з закупівлею 8 шин для військової техніки на Запорізький напрямок. Волонтерка швидко зібрала 25 тисяч гривень та перерахувала постачальнику за гуму, яку надіслали на фронт.
Дописи Насті у соцмережах відрізняються один від одного. Іноді вони лагідні, іноді – жартівливі, іноді – гнівні та дошкульні. Волонтерка завжди справжня перед своїми підписниками. Часто самі ж військові донатять Насті, бо “зачепило” за душу. Переважно люди і не здогадуються, що сама волонтерка після травми пересувається за допомогою колісного крісла. Анастасія розповідає: “В 2011 році моє життя змінилося раз і назавжди, два роки я боролась за те, щоб просто вижити! Той період я б назвала “психологічною комою”. Напевно, я зламалася і розпалася на атоми, які зависли в просторі. Друзі ставали привидами минулого, а я не бачила свого майбутнього!”
Довелося пройти складний шлях подолання депресії та сприйняття себе. Настя продовжила співати і почала малювати картини, “щоб додати яскравих фарб у своє життя”, як вона сама стверджує. Олійний живопис став її захопленням.
Анастасія розповідає: “Після травми в моєму житті змінилися цінності. Я гостріше почала відчувати людський біль”. Тож, попри свої проблеми, дівчина допомагає іншим.
Не залишився байдужим до постів Насті у Тік-Тоці і військовий Анатолій Жемчугов, його теж “зачепило”. А коли Настя виклала свою фотографію в українському костюмі на колісному кріслі, багато дописів було саме від військових. Воїни дякували волонтерці, яка не зважаючи на складні життєві обставини, допомагає іншим. Таке інтернет-листування з Анатолієм продовжувалося довгий час. Спочатку Настя скептично реагувала на його слова, речення здавалися банальними. Потім спілкування продовжилося телефоном. Молоді люди все більше дізнавалися одне про одного…
…Влітку минулого року вони побралися. Подружжя Жемчугових тепер разом долає всі життєві перешкоди. У жіночому царстві Настіної родини з’явився чоловік, який взяв на себе всю тяжку роботу. Бо раніше “руками та ногами” Насті була її мама, Людмила Валентинівна. Лише їй відомо, як тяжко дістатися будь-якого місця, установи, лікарні людині, що пересувається на колісному кріслі.
Настя навчилася відмежовувати свої особисті проблеми від волонтерської діяльності. Для неї в пріоритеті – запити військових та шляхи їх вирішення. Але зараз, коли війна в країні щодня збільшує кількість людей з інвалідністю, військових і цивільних… Коли діти і дорослі втрачають кінцівки від вибухів снарядів, коли смертельне залізяччя шматує тіло і душу… Настя говорить про “катастрофу” у питанні безбар’єрності для людей з інвалідністю в Україні. У кожній громаді, у кожному містечку та селищі є такі люди. Колісне крісло для них – це засіб пересування, який полегшує життя. Наприклад, будинок, де мешкає Настя, знаходиться у північній частині нашого міста, за залізничними коліями. Щоб дістатися центру, вона не може скористатися пішохідним мостом. Неможливо подолати східці на візку. Неможливо переїхати і залізничне полотно кріслом колісним. Залишається скористатися лише службою “таксі”. З цього приводу Настя може розповісти тисячу історій, як таксистам не хочеться “возитися” з тим кріслом, складати його до багажника, хоч це зробити зовсім не складно. Тож мама Насті, “настраждавшись”, вирішила змінити все кардинально. Вона пішла на водійські курси, склала іспити та отримала водійські права. Настя влаштувалася працювати он-лайн в ІТ- компанію. Зароблені жінками кошти дали змогу придбати автомобіль. Власна техніка значно спростила пересування містом. Та й дістатися до інших міст та районного центру стало легше.
Та зайти до магазину, аптеки, лікарні, будь-якої установи – ще той квест! Анастасія може розповісти про кожен пандус у нашому місті. Добре, що вони почали з’являтися в нашій громаді. Адже завдяки пандусам маломобільні групи населення можуть самостійно подолати перепади висот на своєму шляху. Будь-які сходи мають дублюватися пандусом. Це так в теорії… А на практиці “подолати” пандус на кріслі колісному не завжди виходить. Здається, що будували суцільну похилу площину для того, щоб діти каталися на санчатах. То вона завузька, що крісло не проходить. То градус нахилу такий, що потрібно бути альпіністом, щоб здолати ту гору. Та найбільше здивував Настю пандус біля паспортного столу. Вона приїхала у державну установу, щоб змінити своє дівоче прізвище на чоловікове. Та зайти всередину було неможливо. Пандус складався з двох металевих рейок на сходах. Ті рейки не відповідають розмірам жодного крісла колісного… Не допоможуть вони і людям, які мають протези нижніх кінцівок.
Високі бордюри на тротуарах – теж нездоланний бар’єр для людей з інвалідністю. Вони самостійно, без сторонньої допомоги, їх не можуть переїхати.
Та найбільша проблема людей з інвалідністю, військових та цивільних – це їх психічний та психологічний стан. Настя завжди збирається з силами, коли спілкується з чоловіками з передової. Вони можуть бути дуже емоційними, або, навпаки, блокувати свої емоції. Потрібно вислухати, знайти необхідні слова, розрадити, заспокоїти. Дівчина вже має власний досвід, як справлятися з такими депресивними станами. Її дівоча мрія про навчання на психологічному факультеті ще може здійснитися. На разі волонтерка відкладає свої мрії та творчі задуми, бо бачить свою місію в іншому – у допомозі воїнам. “Адже ми маємо дах над головою, зустрічаємо ранок за чашкою запашної кави і можемо жити. Жити, завдячуючи щоденному подвигу наших захисників”, – говорить Анастасія Жемчугова. Вона закликає не бути байдужими до майбутнього своєї країни, робити все можливе. Йти маленькими кроками до великої Перемоги!
Наталія Стеценко.
Матеріал створено за сприяння Волинського прес-клубу.
